Читати книгу - "Не укладай угоду з демоном! , Вікторія Фед"

— Я за тобою.

Алек тихенько охнув.

— Так одразу? А може ви хоча б дасте їй попрощатися з друзями? Ми ж більше ніколи її не побачимо…

— Алек! — шикнула на нього Амелія.

Райвен коротко, з якимось хижим задоволенням, усміхнувся.

— О, не хвилюйтесь, я поверну її.

Пауза.

— Колись.

— Боже-Вищі, Селесто, якщо ти не повернешся через тиждень, ми будемо проводити ритуал виклику духів, ясно? — сказала Амелія.

Лорд-ректор лише усміхнувся.

— Адептко Морвейн, на вашому місці, я б більше ніяких ритуалів не проводив, ваша компанія вже певно побила рекорди попадання у халепи, як ніхто інший, — посміхнувся ректор.

Алек лише посміхнувся.

— Ну, так, ми це вміємо і практикуємо.

— Знайшов чим пишатися! — шикнула на нього Амелія.

Я схопила свою сумку і, поки Райвен не передумав і не забрав мене в портал просто без речей, швиденько вислизнула в коридор.

— Гарних вихідних, адепти, — кинув їм Райвен, закриваючи за нами двері.

****

Сер Анджелус, як завжди бездоганно вбраний… для скелета, звісно, вийшов нам назустріч із тим виразом обличчя (а точніше — черепа), що підказував: він уже давно нас чекає. Його кістляві пальці акуратно поправили манжети старовинного камзолу, змахуючи неіснуючий пил, і він зробив глибокий, важливий вдих — точніше, зробив би, якби мав легені.

— Міс Селесто, господарю, — урочисто промовив він, театрально схиляючи голову так, що капелюх злетів з його черепа і покотився вбік. Анджелус із грацією лебедя (ну, або дуже голодного грифа) схопив його в повітрі й знову насадив на місце, ніби так і було задумано.

— Вітаю вас, Анджелусе, — я не втрималась і усміхнулася, знаючи, як серйозно цей скелет ставиться до хороших манер.

— Я приготував для вас роман… — почав він з гордістю в голосі, але вчасно помітив, як Райвен неквапливо піднімає брову. Очі ректора темно спалахнули, і скелет, мов справжній актор, моментально перейшов на новий сценарій: — Ділову вечерю.

Я хмикнула, намагаючись приховати усмішку.

— Ділова вечеря, кажете? І що ж у меню?

— О, я постарався! — сер Анджелус випростався, задерши підборіддя, що, втім, майже нічого не змінювало, бо щелепа в нього була на місці завжди. — Відомі страви Асая, міс Селесто.

— Звучить дуже цікаво, — посміхнулася я. — Ну що, лорде-ректоре, підемо вечеряти?

Райвен лише ліниво посміхнувся, але в його погляді майнула тінь задоволення.

— Так, бо сьогодні в кав’ярні я не міг розслабитися і нормально поїсти, — раптом пожалівся він.

Я здивовано кліпнула.

— Та що ви кажете, а я навіть не помітила ніякої напруги, — ледве стримувала усмішку, перехопивши лукавий погляд ректора. — Та й іншим адептам неймовірно сподобалось.

— Знущаєшся? — в його очах блиснув знайомий вогник.

— А що, не видно?

Райвен схилив голову набік, дивлячись на мене з таким видом, ніби зважував, чи варто зараз же закинути мене через плече та віднести у темний куток для виховної бесіди.

— А ще мене демоном називаєш, — його голос звучав майже ніжно, що тільки сильніше викликало у мене підозру.

Анджелус, який досі зосереджено слухав нас, не втримався від коментаря:

— Якщо вам стане легше, господарю, то, з точки зору біології, ви справді демон.

Райвен важко зітхнув.

— Анджелусе, ти ж знаєш, як я люблю, коли ти мовчиш?

Скелет із враженим виглядом приклав руку до серця, якого в нього не було.

— Як нечесно! Я приготував для вас розкішну вечерю, а натомість отримую тільки образи!

Я хихотіла, поки вони сперечалися, й уже передчувала, що ця вечеря буде дуже цікавою.

Вечерю Анджелус накрив на веранді, що виходила у внутрішній двір маєтку. Повітря ще пахло вологою після дощу, а над далекими пагорбами висів сріблястий серпанок. Весна тільки-но вступала в свої права: земля ще не встигла повністю прогрітися, а в повітрі відчувалася приємна свіжість. Незважаючи на прохолоду, дворецький подбав про комфорт — на кріслах лежали м’які пледи, а по центру столу світилися чарівні лампи, відкидаючи на темне дерево м’які золотаві відблиски.

Я здивовано розглядала сервірування: срібний посуд виблискував у світлі ламп, серветки були складені з точністю до міліметра, а від страв підіймався легкий пар, який завивався в тонкі спіралі, ніби спеціально створюючи театральний ефект. Очевидно, тут не обійшлося без магії.

— Анджелусе, це виглядає неймовірно, — не втрималася я від похвали, зачаровано оглядаючи все довкола.

Скелет з виглядом справжнього аристократа прийняв комплімент, ледь нахиливши голову, так що на мить здалося, ніби він насправді усміхається.

— Неймовірно радий, що вам подобається, — промовив він і вишуканим жестом відсунув для мене крісло.

Я з вдячністю сіла, і саме в цей момент Райвен, ніби це було абсолютно природно, взяв плед і накинув мені на плечі.

Я здригнулася від несподіваного тепла — не стільки від тканини, скільки від його рук, які ненадовго затрималися на моїх плечах. Його пальці були гарячими, а дотик—навмисно невагомим. Я повільно підняла погляд і зустрілася з його очима.

— Дякую, — тихо сказала я, намагаючись не видати того, як швидко раптом забилося серце.

Райвен лише ледь усміхнувся — кутики його губ смикнулися вгору, погляд залишався задумливим.

Якось не звикла, щоб про мене дбали.

Здається, він це знав.

Анджелус з легким, майже розважливим поклоном відступив назад.

— Приємного вечора.

І зник.

Я тільки встигла моргнути — жодного натяку на його присутність. Тепер я дійсно розуміла, що це був просто бездоганний слуга… або привид, що знав, коли варто випаровуватися.

Я ковзнула поглядом по столу, а потім підняла очі на Райвена, який саме брав пляшку вина, наповнюючи келихи повільно, ніби смакуючи сам процес.

— Ректоре…

— Райвен, — нагадав він, не відриваючись від справи. — Ми ж домовилися, Селесто, що наодинці ти можеш називати мене по імені.