Читати книгу - "Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах"

Зухвалі плани завдати блискавичного удару в спину ворога поки що обернулися обтяжливим нерівним просуванням незнайомою місцевістю. Коли ж колона вступила в буш, то швидкість її просування зменшилося. До того ж вони опинилися в районі поширення мухи цеце, а спеціально завезені сюди мули і коні були особливо чутливими до хвороби. Тварин буквально косило — жертв було не злічити[162]. (Кому спало на думку використовувати тут цих мулів і коней? У будь-якому разі, не знавцеві цієї частини Африки.) Весь день вони плентали повз дохлих тяглових та верхових тварин, що лежали біля краю протоптаної дороги. Після загибелі тварина буквально за 24 години перетворювалася «на масу личинок мух — видовище огидне». (Це, до речі, стосувалося і загиблих солдатів.) Запах і справді неймовірний.

Інша невтішна новина — наближається сезон дощів. Минулої ночі вже накрапало. У солдатів немає ані ковдр, ані наметів (все упаковано десь у далекому обозі), так що Б'юкенену й іншим довелося поспати всього три години, просто неба, на голій землі, замерзлими і промоклими. Витривалість дається значно важче, ніж хоробрість.

Увесь день вони рухалися на південь, ліворуч від них біліла вершина Кіліманджаро. З настанням сутінків вони нарешті вибралися з буша і вийшли на відкриту місцевість. Тоді колона повернула на схід, до великої гори. Десь удалині виднілася кінцева мета їх шляху, Моши. Назва містечка означала на суахілі «дим», натякаючи на хмарну завісу, що постійно оточує цю гору заввишки 5895 метрів. На заході почулися звуки пострілів. Колона зупинилася. Авангард наткнувся на ворожих розвідників. Але бій розпочати так і не довелося. Ті, як зазвичай, безслідно зникли. Після короткого очікування колона знову почала рухатися.

Близько дев'ятої вечора вони отаборилися на березі річки Санджа. Далеко в темряві, між їхнім бівуаком і Моши, видніються вогні. За сім днів вони прокрокували кілометрів сімдесят. Уночі чутно окремі постріли: це у вартових здають нерви. Решта — все спокійно.

Ковадло більш-менш на місці. Але куди подівся молот?

Наступного дня зрозуміло, що німецькі з’єднання вислизнули з пастки і зникли десь на півдні, причому на диво оперативно, стрункими рядами і без втрат. Моши взяли. Німецька частина населення втекла, у місті залишалися лише африканці, греки і купці з Гоа. Операція завершилася провалом.

У понеділок увесь день дощило, у вівторок також.

98

Субота, 18 березня 1916 року

Софія Бочарська чує канонаду Еверт біля озера Нароч

Усі вже наслухалися про російський наступ, що наближається — і саме в цьому полягає проблема. Адже якщо про плани відомо навіть кашоварам, то існує ймовірність того, що інформація досягла вух німців також. Проте наступ неминучий. На Західному фронті, як усім відомо, точилися бої під Верденом, і російське командування обіцяло надати французам допомогу.

Нема лиха без добра. У Софії та інших у польовому шпиталі є достатньо часу на підготовку. І коли ревище ураганного вогню пронеслося в повітрі, вони саме завершили працювати в новому, більшому приміщенні шпиталю, на 500 лікарняних ліжок. Якщо місць забракне, є де розташувати поранених на ношах. Якщо ж і ноші завершаться, то соломи вже напевне вистачить. Схоже, вони підготувалися серйозно. У маленькому засніженому містечку, де вони стояли, усюди можна побачити намети: сюди надходитимуть поранені, щойно почнеться наступ.

І вони вже надходять.

Спершу все добре. Софія була поміж тих, хто зустрічав санітарні машини біля порога і допомагав вивантажувати поранених. Незабаром утворилася черга з санітарних машин, справа застопорилася. Щоб упоратися, вони закликали на допомогу перехожих. Але потім і весь шпиталь виявився переповнений: поранені лежали на ліжках, на ношах, на соломі — скрізь.

І знову вони намагаються відтворити картину того, що відбувається, з уривків новин, почутих розмов, переповідок у лікарняних палатах. Складається картина фантастичного хаосу. Артилерія, маючи вдосталь боєприпасів, стріляє наосліп або по своїх. Нездарна розвідка: ніхто напевне не знає, де розташовані резервні частини німців. Відсутність координації: війська виступають у різний час. Метушня: більшість всіх наказів скасовують. Відсутність постачання: задні лінії забиті кавалерією, що марно чекала прориву. «Ми вважали, що снаряди проб’ють дротову огорожу, — розповідав один поранений, — але почався наступ, і снаряди полетіли в нас»[163]. Бочарська працювала весь день і всю ніч.

Звичний сценарій наступу і контрнаступу повторюється з дня на день. «Вони завдавали ударів і відбивали їх, били по людських нервах, надіях, по людських тілах, немов били в гонг». Бочарська отримала листа від свого кузена Володимира, лейтенанта. Але минуло ще кілька днів, перш ніж вона знайшла час і сили дістати його з кишені фартуха і прочитати. Вона розгорнула листа:

Люба Софіє!

Це не наступ, це бійня. Ти вже знаєш, що він провалився. Не можна звинувачувати в цьому солдатів. Вони трималися чудово. Не можна звинувачувати і фронтових офіцерів. Уся провина — на Ставці головнокомандувача. Правду кажучи, після цього наступу я втратив бажання рухатися далі. Я бачив осіб, які ризикують тисячами людських життів, сподіваючись отримати собі медалі. Сьогодні немає жодної змоги прорвати оборону німців. Можливо, це буде в майбутньому, коли в Ставці відбудуться зміни. Досить про це. Я зараз перебуваю в резерві, днями безперервно валяюся на траві, гріючись на сонечку і слухаючи спів жайворонків.

Того самого дня Паоло Монеллі занотовує у своєму щоденнику:

Раптово якась чортівня в повітрі, і ось дві бомби вибухають за п'ять метрів від тебе, і ти ще не зрозумів, поранений ти чи ні. (Після оглушеного стану, що триває вічність, раптом чуєш звідкись здалеку голос свого товариша, який притиснувся поруч до землі: «Монеллі, тебе не поранено?» — «Зараз погляну».) Але потім ти розумієш, що це оманливе відчуття, ніби все звучить здалеку. Військовий лікар люто жбурляє кухонні тарілки слідом за докучливим літаком.

99

Вівторок, 28 березня 1916 року

Крестен Андресен зустрічає в Монтіньї весну і