Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Маринчина лялька 📚 - Українською

Читати книгу - "Маринчина лялька"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Маринчина лялька" автора Зінаїда Валентинівна Луценко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 65 66 67 ... 79
Перейти на сторінку:
через те й телеграму дали…

– Я згодна, тільки… Тільки тоді Борис стане моїм кумом! А ми ж збираємось одружитись.

– Ну то й женіться собі!

– Але ж кумам не можна одружуватись між собою, це великий гріх, хіба ти не знаєш?

– Наша тьотя Стася теж вийшла заміж за свого кума – і гарно живуть!

– Правда?

– Ось тобі хрест, що вам женитись можна! – завірила Миросю Люба.


От похрестили вони дитинку. Борис зібрався назад на Київ і Миросю мою бере з собою.

– Поїдемо купляти весільне плаття! – хвалиться Любі Мирося. – Мама ще й вділили мені грошей на білі туфлі!

– А чого ти так зарання купляєш плаття? – Люба не добере тямки.

– Бо ми з Борисом вирішили зразу ж після сватання весілля грати, то коли я тоді поїду? А так буде по дорозі.

– А його мама знає… про весілля?… – чомусь опустила очі Люба.

– Мабуть, знає. А що, хіба вона така зла, що буде проти?

– Та тітка трохи недобра…

Але Мирося в Київ таки поїхала. Вона не хотіла набирати матерії, щоб вдома їй плаття шила швачка. Мирося вирішила купити вже готове! І мала на те право: гроші чесно заробила, сама. А в Києві до плаття вибрала ще й гарні туфлі, на підборах, віночок із капронових квіток, довгу фату.

– Ні в кого не буде такого плаття! – раділа вона вдома, хвалилася мені нарядом.

А я з радості та з дуру та й побігла до Олександри.

Олександра – до сусідки.

А та – далі!..

Та й до вечора про весілля знало все село.

Вже й дівчата приходили до Миросі, розпитували. А вона всім показувала свої убори.

– Хоч би ніхто не зурочив, – щось я наче як відчула, та й спиняю. – Не можна до дня весілля молодій навіть у дзеркало в платті самій на себе дивитись. А ти?… Усе село вже бачило тебе молодухою!

Тільки ж Мирося не зважала… Вона знай чекала на свого Бориса.

Але уже минув тиждень, другий, третій…

– Коли ж сватання? – допитуюся в Миросі, – га?

– Не знаю, чогось Борис до мене не з’являється, та й ніде його не видно. Я ж знаю, що мав би давно приїхати із Києва. Піду, мабуть, та й сама спитаюся у Люби.

– Йди.

А там…

– Миросю, – каже Люба, – Борис більше до тебе не прийде ніколи, і не шукай його, і не питай.

– Як? Чому…

– Його не пустить його мати.

– А що я їй зробила поганого? Вона ж мене геть не бачила й не знає!

– Розумієш, ви ж тепер куми… І мати Борисова каже, що це великий гріх… Бо якби ви одружилися, то вродилися б каліки. А кому воно таке треба?

– Любо!!! Я ж тобі казала!!! Це саме, на цьому ж місці! Ти мені тоді про тьотю Стасю говорила, хрестилася, запевняла мене, що все буде добре!

– Миросю, вибач… – зітхнула Люба. – Нас дуже просила Борисова мама, аби ми взяли його за кума. Вона ж і телеграму до Києва сама тоді давала. Ми не могли відказати, ми ж сусіди.

– ?!

– Вона тебе не хотіла за невістку… Бо твій брат, Миросю, в тюрмі сидить. Ти бідна… А Ганя ваша…

– Любо!!! Я тобі цього ніколи не прощу! Ніколи! Ти мені була як рідна сестра! Я зараз же піду до Бориса! Я сама його про все спитаю!

– Підеш принижуватись? Не йди, Миросю, бо Бориса немає вдома, а його мама тебе не пожаліє. Тобі й так мало вже сорому? Он, купила плаття…


А ще через тиждень Миросі переказують: у Бориса є наречена, Катя; батьки уже зробили їм сватання, а весілля буде на осінь.

Пішла моя Мирося до куми, щоб подивитися їй у очі…

– То його мама підібрала дівчину, – каже Люба. – А Борис мені казав, що таки любить тебе, Миросю.


Був пізній вечір, я розпалила у печі. Сиділа на ослінчику і обирала картоплю: лушпайки складала собі у пелену – то поросятам, а голі бульбочки на стіл, мала кидати в окріп. Як тут хтось бухнувся у двері, аж загриміли шибки.

– Миросю?… Чого ти така біла? –

1 ... 65 66 67 ... 79
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Маринчина лялька», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Маринчина лялька"