Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Маринчина лялька 📚 - Українською

Читати книгу - "Маринчина лялька"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Маринчина лялька" автора Зінаїда Валентинівна Луценко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 66 67 68 ... 79
Перейти на сторінку:
повернулася я до порога і побачила свою дитину.

– Недобре мені…

А я й не думаю, невтямки. Гадала, що то Мирося добре находилась, або не втрапила у двері, спіткнулася та й злякалась. Запитую:

– То коли вже те ваше сватання з Борисом буде? Бо мене люди скрізь тільки і питають…

– Коли сватання?… – Мирося якось так глянула, наче крізь мене, а тоді й пішла до скрині, та відкриває віко. – Сьогодні, мамо, наше сватання.

– А Боже! – кинулася я з тією картоплею. – То ж іще нічого не готове! Чого ж ти не сказала вчора або хоча б сьогодні рано! В хаті не прибрано…

– І сватання, і весілля наше з Борисом, мамо, буде сьогодні, прямо тепер, тут! – я й зрозуміла.

Дивлюся, а Мирося виймає зі скрині плаття, вінка весільного, розкручує із газети фату, бере в руки туфлі – і несе все те до печі, відсовує заслінку, засовує жужмом до вогню.

– Ти що, здуріла?! – до хати зайшла Маруся, кинулася виймати плаття. Але тільки смороду наробила, бо все вже гарно горіло. Навіть туфлі.

– Покинув мене Борис…

– Ой, горе яке… – я закрила обличчя руками. – Сором… Усе село вже говорить! От зробили…

– І нащо ж було палити плаття! Може, ще б згодилось?! – кричить Маруся.

– Бо то плаття для нашого весілля із Борисом, – відказує їй Мирося. – А його вже ніколи не буде. То нащо плаття?

Проплакала за Борисом Мирося цілий місяць, з хати не виходила, бо ні на кого з людей не могла дивитись. На роботу не ходила, бо могла взяти на той час відпустку.

– Ніяких хлопців мені не треба! Більше ніколи! – кричала вона до дівчат, як починали говорити, що хлопців ще буде багато. – Я бачити не хочу! Буду сама!

А я:

– Оце такі, Миросю, свекрухи, аби ти знала. Оце такі мами хлопчачі! Ми з вашим батьком теж колись любилися і просили своїх батьків, щоб зробили нам весілля. А вони… не пустили твого батька на вулицю, проклинали мене й обмовляли. А мої мама в той час знайшли мені ще й багатого дурника за чоловіка!

– Як? – здивувалася моя Мирося, бо я таких подробиць до того нікому й не казала.

– Нас геть із дурнем повінчали, в церкві! А тоді вночі ми із вашим батьком втекли з села. Але не далеко зайшли, бо була страшна бідність, починалися колгоспи. От і повернулися ми жити до моєї мами. То що нам твої діди з бабами виробляли! Ні на очі не хотіли бачити, кляли й проклинали усе життя. І життя таке й було у нас, і є – прокляте… Оце, Миросю, щоб знала, які підступні свекрухи! А чоловіки… Чоловіки – це наше жіноче горе, одні сльози гіркі нам через них. Кому воно потрібно…

Мирося мою науку слухала і наповнювалася ненавистю до чоловіків і до їхніх матерів теж…

– Он Марусю, хіба пожаліла її свекруха? – торочу одне й те саме. – Осталася вона сама з дитиною, чи ж хоч раз прийшла? А чоловік який? Спалив нам дощенту хату. Оце таке тобі щастя, те одруження.

Я говорила, говорила щодня, то Мирося трохи й заспокоїлась.

8

Був кінець серпня. Машини почали возити буряки до цукрового заводу. Мирося вийшла на роботу, сіла за ваги.

Якось зайшов до вагової Кирило, Миросин товариш по розвагах, а з ним новенький хлопець.

– Знайомся, – каже Кирило, – це Максим, його ставлять бригадиром у механізації!

– Я звуся Мирося… – їй було байдуже.


А тоді стало так: куди лиш Мирося не повернеться, а Максимові очі скрізь за нею. Де йде – то його зустріне!


Якось сиділа Мирося на вагах сама. Машин не було, то вона поправляла волосся, дивилась у Борисове дзеркальце. Як тут – заходить Максим! Нічого Миросі не сказав, а – раз! – і видер із її рук люстерко.

Мирося закричала:

– Віддай мені дзеркальце!

– А не віддам! – сказав Максим та й втік.

Мирося тоді сидить, і їй чомусь стало разом і соромно, і втішно.


А тоді пішла вона до бума, знайшла там Максима, та й попросила:

– Віддай мені моє дзеркальце!

– Я тобі краще дам за нього п’ятдесят копійок, і ти купиш собі нове, а це я залишу собі.

– Ні, віддай мені моє. Мені це дзеркальце дуже дороге як пам’ять.

1 ... 66 67 68 ... 79
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Маринчина лялька», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Маринчина лялька"