Читати книгу - "Муза, Мар'яна Доля"

Юрко, здавалося, зовсім не здивувався, побачивши, що Женька прийшов не сам. Він незворушно сказав: "Привіт, Аліно!" і забрав у мене пальто, примостивши його на хиткій вішалці в кутку кімнати.

На кухні був накритий стіл — такий собі холостяцький обід — смажена картопля прямо на пательні, чималими шматками накраяні помідори й огірки, чорний хліб, шпроти в металевій баночці, кабачкова ікра, яку, певно, хтось із хлопців привіз з дому. Посередині  столу гордо стояла пляшка горілки, а поруч із нею — дешеве вино. За столом сиділи кілька хлопців і дівчат, декого з них я пам'ятала з минулого року та репетицій у театрі, деякі обличчя були зовсім незнайомими.

Усі з цікавістю повернули голови в мій бік.

— Це Аліна, — відрекомендував мене Женька. — Як твоє прізвище, бо я забув? 

Хтось тихенько зареготав.

— Річинська, — відповіла я крізь зуби. Цей Женька у своєму репертуарі, будь-кого виставить на сміх. І наче ж не спеціально, просто роль блазня уже стала його другим "я". А з іншого боку — раз уже я сюди прийшла добровільно, не з примусу, то й немає чого ображатися.  Було б смішно корчити з себе якусь принцесу.

Втім, ніхто на мене більше особливої уваги не звертав. Скоро застілля потекло по звичному сценарію — тости, жарти, забракло випивки, і хтось із хлопців побіг до кіоску, що знаходився неподалік від гуртожитку.

Я випила зовсім трохи вина, кілька ковтків, але воно несподівано вдарило мені в голову. Чи то було надто міцним, чи, скоріше, я за час вагітності та годування дитини відвикла від вживання спиртного.

В будь-якому випадку мені одразу стало тепло і весело. Хлопці та дівчата, які зібралися за столом, здавалися мені найкращими, найприємнішими співрозмовниками. Їхні жарти веселили до сліз, історії зі студентського життя викликали ностальгію за тим часом, коли я сама жила у "общазі". 

Потім Юрко дістав пошарпаного життям магнітофона, і оголосив, що "сьогодні в клубі будуть танці". Гості запищали, загаласували, заплескали в долоні. З сусідньої кімнати хтось постукав по батареї — мовляв, а чи не можна тихіше. Але свято вже було не спинити. Сусідам постукали у відповідь, причому, хлопець, який це робив, пояснив, що насправді він вибачається азбукою Морзе. Втім, невідомо, чи його послання комусь вдалося розшифрувати.

Бо далі музику увімкнули на всю гучність, і ми заходилися витанцьовувати хто як умів. 

Я вже згадувала, що добряче сп'яніла, тому ту частину вечора пам'ятаю не дуже виразно. Здається, я танцювала разом з усіма, а потім раптом усвідомила, що стою з Женькою на балконі, спершись спиною на поруччя, і ми цілуємося — зовсім не так, як під час колишніх репетицій, а по-справжньому. Я відчувала тепло його рук на своїй талії, а потім вони ковзнули мені під кофтину, і від його дотиків я вся тремтіла, як у лихоманці.

Він шепотів мені на вухо якісь смішні слова на кшталт "моя маленька, зайчик, сонечко…", а мені було смішно, бо я завжди думала, що то дівчата під час поцілунку можуть бурмотіти такі дурниці, але аж ніяк не хлопці.

Я сміялася, і, очевидно, це його ще більше заводило. Хоча, на щастя, в нас обох вистачило здорового ґлузду не зайнятися сексом прямо там, на балконі, на очах у всіх гостей.

— Давай поїдемо до тебе, — пробурмотів Женька, з великою неохотою прибираючи руки з-під моєї кофти.

— І що буде? — мною все ще володів п'яний кураж. Здавалося, я така завзята спокусниця і фатальна жінка.

— А от побачиш… Принаймні спати тобі сьогодні не доведеться, — хвалькувато заявив мій друг.

— Будеш цілу ніч байки свої  розповідати? — продовжувала я кепкувати з нього. Поки він міцно не схопив мене під лікоть і не повів до передпокою.

У кімнаті продовжувалося застілля, вірніше, доїдання тих небагатьох наїдків і допивання напоїв, котрі ще залишалися. Ніхто не звернув на нас уваги.

Хіба Юрко, який цієї миті виходив з ванної кімнати разом із розпатланою худенькою брюнеткою, здивовано перевів погляд із мене на Женьку і назад.

— Ви що, вже йдете? — його язик ледь заплітався, але він намагався виглядати серйозним, як завжди.

— Треба провести даму додому, — підморгнув йому Женька. — Ти мене сьогодні не чекай, я не повернусь.

— Зовсім не повернешся? 

— Сьогодні… я сказав. А може, й зовсім. 

Я стояла мовчки, намагаючись потрапити ґудзиками у отвори на пальто. Кілька разів промахувалася, тоді Женька повернув мене обличчям до себе і, зосереджено назмуривши брови, застебнув мені усі ґудзики, як маленькій.

Його вираз обличчя при цьому розвеселив мене, і я знову засміялася.

— Все, пішли, — він узяв мене за руку. — Ходімо, моя хороша.

Ніхто так ніколи мене не називав. 

***

Ми вийшли з гуртожитку швидко, опустивши очі, щоб не привертати увагу допитливої Касандри. Але її саме десь не було, можливо, відлучилася в магазин чи в інших справах.

До одинадцятої залишалося півгодини. 

— Автобуси вже не ходять, — констатувала я.

— Нічого, візьмемо таксі.

І справді, неподалік, на розі вулиці ми побачили самотню автівку з жовтим ліхтариком на даху. Женька галантно відчинив переді мною дверцята, пропустив досередини, а потім уже вмостився поруч сам.

Я назвала адресу. 

Сидячи в салоні, пропахлому сигаретами і хвойним освіжувачем повітря, я якось миттєво протверезіла. Дивилася широко розплющеними очима у вікно, за яким пробігали жовті вогники ліхтарів, і гарячково розмірковувала, як бути.

Почувала себе вкрай незручно, особливо через те, що Женька міцно стискав мою долоню у своїй гарячій руці і недвозначно гладив її.

Мені хотілося вирвати руку, насварити його, але чи ж він винен? 

До того ж у мене  не було з собою грошей, аби оплатити проїзд на таксі.

Гаманець я забула на квартирі, а кількох монет, що завалялися в кишені, вистачило б на поїздку в маршрутці, але не на те, щоб розрахуватися з таксистом.

І знову я втрапила в історію з недобрим присмаком...