Читати книгу - "Муза, Мар'яна Доля"

Ми вийшли з таксі, Женька розплатився, і автівка, відсвічуючи фарами, повільно розчинилася у нічному тумані. 

Перед під’їздом було темно, хтось викрутив лампочку, а світло вуличного ліхтаря не досягало до ґанку. Але мені це було на руку. В напівмороку якось легше було вимовити те, що я збиралася сказати.

 — Жень…

Він незграбно обійняв мене за плечі:

 — Замерзла?

 — Ні… Знаєш, я далі піду сама. Вибач мене, будь ласка…

 — Сама? — він, здавалося, не розумів, до чого я веду.  — Боїшся, що сусіди щось не те подумають? Ну давай, ти одна увійдеш, а я трохи почекаю, а потім теж сам… Ти тільки двері не замикай. Який у тебе номер квартири?

 — Не треба взагалі заходити, — я чомусь почувалася дуже роздратованою, і, мабуть, мої слова пролунали навіть агресивно. — Я не хочу, розумієш? 

 — Але… — він розгублено придивлявся до мого обличчя, яке зараз, у темряві, неможливо було побачити. — Ти ж наче була не проти… Чи я щось не так зробив? Ти образилась за щось, Аліно?

 — Ні! — голосно відрізала я. — Я просто була п’яна, а тепер протверезіла. Вибач, але я піду додому. На добраніч!

Скинула його руку зі свого плеча і майже побігла до під’їзду. Він мене не зупиняв. Нічого не сказав.

Двері під’їзду грюкнули, ледь не причавивши мені пальці. Я хутко побігла сходами догори, але посередині між другим і своїм третім поверхом не витримала і підійшла до вікна.

Женька так само непорушно стояв серед порожнього подвір’я. 

 — Ти свиня! — тихо сказала я сама собі.  — Тупа дурепа!

Але таке самобичування не допомагало від докорів сумління.

Я увійшла до квартири, запалила скрізь світло, увімкнула радіо, поставила чайник, почала набирати теплу воду у ванну. Хаотично намагалася щось робити, аби тільки не думати про те, як почувається зараз Женька.

В кухні затренькав телефон. 

Я підбігла і схопила мобільник. Немов холодною хвилею накрило, аж дихання збилося. Щось сталося? Олег ніколи так пізно не телефонував.

 — Чому ти не відповідаєш? Я увесь вечір тебе набираю. Вже зібрався їхати до Києва, бо подумав, що щось сталося!  — у його завжди спокійному голосі дзвенів метал.

 — Вибач, я забула вдома мобільний, — пробурмотіла я.

 — Але де ти була так довго? 

 — У подруги на дні народження. А у вас все гаразд?

 — Звичайно, що з нами станеться, — вже спокійніше відповів мій чоловік. — Слухай, Аліно, більше так не роби. 

 — Не буду. Я більше нікуди не ходитиму, — з моїх очей потекли сльози.

 — Ну й добре. Ти поїхала вчитися — то вчися, а не по гостях бігай.

Ми поговорили ще трохи, і Олег поклав слухавку.

А я пішла до ванної кімнати. Похапцем скинула з себе одяг і занурилася в гарячу воду. Дивилась на  каламутну лампочку під стелею і думала, що якщо я раптом занурюся з головою і більше не вирину на поверхню — чи хтось колись заплаче за мною? Чи скажуть — туди їй і дорога, істеричці?

“Ярик”, — згадала я.

Ні, що б там не було, у мене є найдорожча у світі маленька людина. Колись він підтримає мене і обійме, і скаже, що нікому не дасть мене образити.

Цієї миті я була в цьому твердо переконана, так, неначе хтось підійшов до мене, поклав руку на плече і тихо сказав ці найголовніші у світі слова...