Читати книгу - "Муза, Мар'яна Доля"

Той день був таким же звичайним у череді інших днів, як зернятко рису серед тисячі таких самих зерняток. Я саме робила голубці, тому й порівняння таке. Що запам’ятала, про те й пишу. 

Брала капустину, ледь проварену й розібрану на листочки, загортала в кожен листок трохи фаршу, перемішаного з вареним рисом та засмажкою з цибулі і моркви. Потім склала усе це в каструльку, залила соусом із сметани та томатної пасти і поставила на маленький вогонь. 

У кухні тихо грало радіо, за вікном падав сніг, наближався Новий рік. Синє прохолодне смеркання. У такий час я найбільше згадувала своє дитинство і прагнула повернутися в нього. Трохи заздрила восьмирічному Ярику, який сидів поряд зі мною і писав у зошиті домашнє завдання з алгебри. 

Взагалі-то він мав виконувати домашку у своїй кімнаті, але постійно приходив до мене із запитаннями про те, як правильно розв’язувати той чи інший приклад, і зрештою йому набридло бігати туди-сюди, так він і залищився на кухні.

Я дивилася на синову низько схилену над зошитом русяву голівку, на те, як він гризе у задумі ковпачок ручки — і бачила в ньому себе. Він був мій цілковито — від початку і до кінця. Зовсім не схожий на своїх батьків — ні біологічного, ні того, що усиновив його ще маленьким. 

***

Рипнули вхідні двері, і я почула, як до квартири увійшов Олег. Я знала його ходу, вже по одному звуку того, як він тупає ногами, обтрушуючи сніг і знімаючи взуття, я б, як у тій пісні, упізнала його з тисячі.

 — Привіт! — гукнула я. — Щось ти довго сьогодні! Роздягайся, мий руки, голубці уже майже готові! 

Олег чомусь увійшов до кухні у верхньому одязі. Це було зовсім на нього не схоже. Він завжди був дуже скрупульозним щодо порядку — одяг вішав у певній послідовності, ніколи не вдягав одну і ту ж сорочку два дні підряд, не виправши її, чистив взуття і ставив сушитися одразу, як приходив з майстерні, а не коли згадає, як це робила я. 

Тепер же він чомусь не дотримався своєї звички. Та навіть куртку не скинув, так і стояв переді мною, змахуючи сніг з коміра прямо на щойно вимиту підлогу.

 — Обережно, — невдоволено сказала я. — Дай мені куртку, я віднесу її до передпокою.

 Але він наче й не чув. Перевів погляд на Ярика, що продовжував змагатися з задачками, по ходу справи гризучи печиво, яке потягнув із вазочки на холодильнику.

 — Сину, йди, будь ласка, до своєї кімнати, — сказав Олег, а потім перевів погляд на мене. — Нам із мамою треба поговорити.

То був дивний погляд, важкий і холодний, немов камінь на давній могилі, за сто років порослий мохом. У мене аж мороз пробіг по шкірі від неприємного передчуття.

Перша думка була — сталося якесь лихо, можливо, хтось помер?

Я обережно витерла руки рушником і сіла на стілець, який звільнив Ярик. Син, невдоволено кривлячись, — мовляв, що це у вас за секрети від мене — подався у свою кімнату. 

Я сиділа і дивилась на Олега. А він дивився на мене. Радіо так само грало, сніг кружляв за вікном, на плиті булькали і смачно пахли голубці.

Але він сказав слова, які я найменше зараз очікувала почути від нього.

 — Я йду від тебе. Аліно, — промовив він.  — Я зрозумів, що наш шлюб був помилкою.

 — Чому? — тільки і змогла спитати я. — Що я не так зробила?

 — Ти тут ні до чого, — відповів Олег. — Просто я кохаю іншу людину...