Читати книгу - "Муза, Мар'яна Доля"

Для мене його слова стали несподіванкою. Але що я могла зробити? Плакати, погрожувати, просити, шантажувати? Це було зовсім не в моєму стилі. 

 — Ну що ж, — сказала я. — Допомогти тобі зібрати речі? Чи все-таки спочатку повечеряєш?

Мабуть, мій спокій розлютив його більше за будь-яку іншу можливу реакцію.

Він почав виказувати мені всі мої провини за вісім років подружнього життя. І те, що взяв мене з чужою ( так і сказав — чужою) дитиною, і те, що я не народила йому власного малюка, і що не реалізувала себе в професії, а сиділа вдома, як та квочка. Мовляв йому, відомому художникові, соромно мати таку недалеку дружину.

Мабуть, я й справді була недалекою. Я не вміла інтригувати, маніпулювати, прикидатися. Завжди казала все, що думаю — та більше хорошого, а коли думала щось погане про нього — то вважала за краще змовчати. Я зовсім не конфліктна людина, для мене дуже важким є сам процес сварки, з’ясування стосунків. Тому я воліла мовчати і приховувати своє невдоволення глибоко в душі.

Адже він теж був далеко не ідеальний. Залюблений у свою роботу, в свою творчість. Живопис був для нього свого роду наркотиком, психологічною залежністю. 

Добре пам’ятаю, як ми зібралися на відпочинок до Греції, придбали квитки, забронювали готель. І в останню ніч перед відльотом на Олега зійшло натхнення. Він почав писати нову картину, і я мала йому позувати. Я часто позувала, він казав, що в мене аристократична зовнішність. Я вже чула це… і потім ще почую, хоча б воліла мати зовсім непримітне й непривабливе обличчя. Можливо, моя зовнішність ( я не кажу “краса”, бо не вважаю себе такою вже вродливицею) зіграла зі мною кепський жарт, увесь час притягуючи в моє життя не тих чоловіків.

Але я трохи відволіклася… Цілісіньку ніч тоді мені довелося просидіти в одній позі, намагаючись з усіх сил утримувати на обличчі загадкову усмішку, як того вимагав мій чоловік. Під ранок у мене вже очі заплющувалися і здавалося, зовсім скоро я впаду і зомлію. А він був свіжий і бадьорий, і коли я сказала, що пора збиратися в аеропорт, він щиро здивувався:

 — Але ж мені треба завершити картину!

 — Допишеш, як ми повернемося, — сказала я. — Або візьми її з собою…

 — Ти що? — прямо-таки закричав Олег ( у нього останнім часом траплялися приступи гніву ні з того, ні з сього, коли він чіплявся до будь-якої дрібниці). — Там же буде зовсім інше світло! І не можна її транспортувати, фарба ще не висохла! Ми залишаємося!

 — Але ж гроші заплачені… Ми так мріяли про цю відпустку…

 — До дідька гроші! Мені моя творчість важливіша за якусь там відпустку! 

 — Тоді ми з Яриком поїдемо самі, — спокійно сказала я. — А ти залишайся і твори.

 Він дивився на мене так, немов я сказала якусь геть несусвітню річ.

 — А хто мені позуватиме?  — запитав тихо, розгублено.  — Як же я без тебе, без своєї музи? Хто мені варитиме каву? Як ти будеш відпочивати, коли знатимеш, що я тут сам голодую?

І ми з сином теж нікуди не поїхали. Ярослав тоді плакав у своїй кімнаті, він так мріяв про цю поїздку. Дуже любив море, а ще якраз тоді прочитав міфи Давньої Греції і хотів побачити цю країну на власні очі. І як ти поясниш семирічній дитині, що ми не поїхали до моря через те, що його тато  — схиблений на власній творчості егоїст?

Я просто сказала, що захворіла, так би мовити, викликала вогонь на себе.

Ярик тоді ображався днів три, а потім усе забув. Я ж, як виявилося, і досі чудово пам’ятала те відчуття безпорадної злості і образи на те, що мене не люблять і на мою думку не зважають. 

Що ж, чому тепер маю дивуватися, що він знайшов іншу жінку? Та ще й, як виявилося, я сама в тому винна. Бо “не росла”, “не вдосконалювалася”, “не відповідала його іміджу”...

І дитину йому не народила...

Він не раз говорив, що хотів би мати сина або доньку, і я навіть ходила до лікарні, здала всі необхідні аналізи, гінеколог сказав, що я повністю здорова.

 - Але чому мені не вдається завагітніти? - спитала тоді я.

 - Не завжди у цьому вина жінки, - похитав головою лікар. - Нехай ваш чоловік теж пройде обстеження.

Але Олег зіслався на невідкладні справи і до клініки не пішов. Пробурчав, що то все дурниці, з ним усе гаразд, на здоров'я не скаржиться.

Мені здавалося, він незабаром і забув про свою ідею з народженням дитини.

Аж поки не з'ясувалося, що це одна з головних причин, чому він вирішив зі мною розлучитися...

***

 — Картини теж забереш? — спитала я, коли він, із спакованою валізою, уже прямував до виходу. 

Все-таки, він не заїкнувся, що забере у нас квартиру, хоча купував її за власні кошти. Зробив такий шляхетний жест — поки живіть, а там буде видно.

Втім, гроші у нього водилися, міг без проблем придбати нове житло. 

Олег на мить зупинився, обвів поглядом стіни, де висіли його роботи.

 — Хай поки залишаються тут, — дозволив.

Ну так, певно, його новій пасії було б неприємно бачити мої портрети....

— Нічого, — сказала я. — Тепер у тебе буде нова модель для картин.

Він знову психонув.

 — Це не твоя справа! Скажи спасибі, що не виганяю тебе з квартири і даю гроші на навчання твого сина! 

 — Тату? — почувся тихий голос з коридору. — Ти куди?

Ярик стояв біля відчинених дверей своєї кімнати і переводив здивований погляд з мене на Олега. Мабуть, ми занадто голосно розмовляли, і він почув частину нашого діалогу.

 — Ярику, ти вже дорослий, і повинен зрозуміти, — сказав Олег, дивлячись кудись за спину хлопця. — Ми з твоєю мамою вирішили розлучитися. Таке трапляється у житті.

 — Але чому? — Ярик завжди намагався докопатися до суті. Там, де інша дитина відразу заллється слізьми чи заб’ється в істериці, він неодмінно почне виясняти глибинну причину кожного явища. Можливо, це в нього було свого роду захисною реакцією від різних життєвих випробувань.

 — Просто так, — сказав Олег.