Читати книгу - "Муза, Мар'яна Доля"

Мої нові одногрупники так і не стали для мене близькими друзями чи навіть приятелями. Вони вже провчилися рік разом, сформували колектив, влитися в який новенькій людині, особливо не надто компанійській, як я, було не так уже й просто. 

До того ж, за віком майже всі заочники виявилися старшими від мене. Це були дорослі люди, які вже десь працювали, і тому на кількох молодших студентів вони дивилися поблажливо. 

Не скажу, щоб я надто цим переймалася. Доводилося багато вчити, адже часу на сесію відводилося обмаль, а опрацювати було потрібно за цей час досить обширний матеріал.

Тому майже щодня після пар я проводила по кілька годин у бібліотеці, а потім сідала в маршрутку і їхала на квартиру, де було тихо і темно. Навіть телевізора не було, лише старенький радіоприймач. 

Я набирала мобільний номер чоловіка, і перш за все починала розпитувати, як там Ярик. Олег бадьоро відповідав, що все добре. Потім він цікавився моїми успіхами в навчанні і бажав на добраніч. Телефонні розмови на той час коштували дорого, тож ми вкладалися в кілька хвилин.

А потім я приймала душ, готувала нехитру вечерю і вмикала радіо, аби в квартирі не було надто тихо. Лягала до ліжка з книгою чи конспектом і читала, доки очі самі не починали заплющуватися. Так минав день за днем, заліки складалися без проблем, залишилося лише два екзамени — і можна буде їхати додому.

Але одного вечора у бібліотеці я зустрілася з Женькою. Так, тим самим хлопцем, який колись грав Ромео у виставі Мельника. І пропонував мені одруження, коли дізнався, що я чекаю дитину.

Правда, зараз ті події з минулого здавалися мені чимось далеким і не зовсім правдоподібним. Немов давній сон, який колись вразив, але поступово забувся, і залишив по собі тільки відчуття тривоги і неспокою.

— Привіт! — сказав він так просто, немов ми востаннє бачилися не більше року тому, а вчора. — Які люди і без охорони! 

— Привіт, Женько, — відповіла я. — Невже ти взявся за розум? Я думала, що бібліотека — останнє місце, де тебе можна зустріти.

— Ну от, бачиш, — розвів руками він, — нашого театру більше немає, тому в мене з'явився час на підготовку до семінарів.

— А я перевелася на заочне, — сказала я.

— Бебік не відпускає? — він лукаво посміхнувся. — То кого маєш — хлопчика чи дівчинку?

— Хлопчика. Ярика.

— Гарне ім'я. Слухай, Аліно, досить тобі псувати очі над цими талмудами, ходімо на день народження!

Я впізнала того самого Женьку, який ні краплі не змінився — поривчастий, трохи легковажний, але йому завжди можна було довіряти. 

— А в кого день народження? — поцікавилася я.

— У мого сусіда по кімнаті, Юрка. Та ти його знаєш, він теж грав у театрі в Мельника!

Я пригадала невисокого мовчазного блондина, який постійно виконував ролі без слів і був таємно закоханий у красуню Анжелу.

— Знаю. Але якось незручно, без запрошення…

— Отакої, ти що, в общазі не жила? До речі, де зараз зупинилася? Бо якби в гуртожитку, я б тебе раніше побачив. А так один раз на семестр вибрався в бібліотеку — і так підфартило — зустрів свою Джульєтту! 

— Ні, я не в гуртожитку, на квартирі, — я знічено поглянула на хлопця.

— Ну добре, ходімо, бо ми й так запізнюємося. Дорогою детальніше розкажеш про своє життя-буття...

Він безцеремонно схопив книги, які були складені на моєму столику і потягнув до стійки бібліотекарки. Тож мені нічого не залишалося, як поспішити за ним.

***

Знайома дев'ятиповерхівка викликала в мене сентиментальні спогади. Серце тьохнуло, коли ми проходили повз кабінку вахтерки, і вона впізнала мене та поцікавилася, куди я зникла, що так довго мене не було видко.

— Наша Алінка заміж вийшла, — пояснив Женька на ходу, підтримуючи мене під лікоть. — Уявляєте? 

— Заміж не напасть, — прорекла Касандра цілком у своєму стилі. — А чоловік — не стіна...

— Ой, не вчіть дівчину поганому, — Женька зареготав на весь голос. — Аліна у нас вірна дружина, правда, мала?

— Тільки до одинадцятої, а потім я зачиняю двері! — суворо проказала вахтерка, ще й пальцем услід нам погрозила.

Я чудово це знала, як і те, що в кількох кімнатах на першому поверсі діяли так звані "перевалочні пункти", де можна було залізти у вікно чи, навпаки, вибратися назовні навіть після настання комендантської години.

Касандра того не бачила, а може, просто вдавала, що не помічає. У будь-якому випадку я вирішила, що все одно довго на святі не затримаюся, трохи посиджу, та й піду, поки не стемніє.

Але не так сталося, як гадалося...