Читати книгу - "Муза, Мар'яна Доля"

Заледве дочекавшись тієї миті, коли Ярик, якого ми забрали від бабусі з дідусем, заснув у своєму ліжечку, а Олег пішов у душ, я дістала конверт із сумочки і відкрила його. Чекала, що там буде лист чи записка. Поки ми їхали додому, я вже встигла придумати, що міг написати мені Мельник. Мабуть, він розкаювався і просив пробачення за свою поведінку. Можливо, хотів побачити сина? Чи, довідавшись про моє заміжжя, благородно бажав мені щастя у сімейному житті?

Моя рука здригнулася від хвилювання, і вміст конверта висипався на покривало, яким було застелене ліжко. Я побачила складену вдвоє стогривневу купюру і маленький аркуш паперу, на якому рукою Мельника була виведена його нова адреса в Одесі і телефон. Все, більше нічого — ні слова, ні півслова.

Я схопила конверт разом із запискою та грошима і зім’яла в кулаці. Розчарування та образа переповняли мене вщерть. Хотілося розірвати це все добро  на дрібні клаптики, а потім спалити. Проте я почула, як рипнули двері ванної кімнати, і злякалася, що зараз Олег спитає, що це за записка й від кого гроші. Я відкрила книгу, яка лежала на тумбочці поблизу ліжка ( саме читала “Сагу про Форсайтів”), і засунула конверт між паперовою обкладинкою та палітуркою.  Потім вдала, що зосереджено читаю роман.

  — Малий спить? — Олег не помітив нічого дивного в моїй поведінці.

Я кивнула. Тоді він забрав книгу з моїх рук і поклав її на тумбочку. Обійняв мене й заходився розстібати  мій халат.

 — Ти чимось засмучена?

 — Ні, все нормально, — відповіла я, і після паузи додала. — Просто трохи втомилася з дороги. 

 — Ну що ж, тоді відпочивай, — він узяв зі своєї тумбочки пульт від телевізора і вже за мить дивився якийсь фільм. 

А я тихенько лягла, відвернулася до стіни і вдала, що сплю. Але насправді сон довго не йшов до мене. Я лежала й думала про своє минуле і майбутнє. 

Знаєте, як ото, вітаючи зі святами, заведено зичити: “щастя-здоров’я, сімейної злагоди і благополуччя!” От наче все у мене здійснилося — є родина, достаток, чоловік, за котрим, як за кам’яною стіною. Тільки чомусь так кепсько на душі…

***

Коли настав час їхати до інституту, я дуже хвилювалася. Адже досі не залишала Ярика з батьками на такий тривалий час. Ну, звісно, два тижні — це небагато, але ж він ще такий малий. Що, як буде плакати, сумувати за мною?

Я так себе накрутила, що всерйоз надумала покинути інститут зовсім. Але Олег наполіг на тому, щоб я не робила дурниць. Він сказав, що коли малий дуже тяжко переживатиме розлуку зі мною, Олег його привезе до Києва, і ми всі втрьох житимемо там, поки я здаватиму сесію.

З цією метою він не полінувався зняти для мене невеличку, але комфортну квартиру. Так що до гуртожитку я не повернулася.

Втім, і Олегові з Яриком не довелося поселятися разом зі мною. Син досить спокійно сприйняв те, що мама “бі-бі” ( це він так розповідав бабусі, що мама поїхала на машині). І показував, стискаючи й розтискаючи кулачки, що мама пообіцяла привезти багато подарунків. 

Про те розповідав мені Олег телефоном. Сам він спершу казав, що приїде до Києва, аби мені не було нудно, а потім його плани змінилися, і він повідомив, що має багато роботи, тож приїде вже, коли потрібно буде мене забирати з навчання.

І я вперше за рік знову опинилася у великому місті сама...