Читати книгу - "Вогонь і кров"

Нарешті рух назад припинився. Розум заспокоївся і тепер треба було зрозуміти, що відбулося. Попри поспіх, англійці відшукали дуже вигідну позицію. Одразу за їхньою барикадою можна було побачити стінку траншеї, яка перетинала шлях на Ельбінген під прямим кутом. Так що вони цілком могли розгорнути захист у довгий фронт, чия вогнева міць об’єднається з барикадою в одну твердиню. Тому ми мали відійти щонайменше на відстань пострілу рушничною гранатою, аби вони не мали такої переваги. Ми спорудили у двох брустверах барикади, ширину яких можна було подвоїти, якщо закрити прохід. Відстань між обома складала близько тридцяти кроків. Друга барикада слугувала для власного захисту, а перша мала примусити ворога атакувати та хоча б на мить показатися на повен зріст у світлі ракет.

Поки облаштовувалася перша барикада, ми зірвали зі схилу дротяну загорожу та натягнули її поперек траншеї. Тоді ми закріпили в ній декілька зарядів із вибухівкою, від яких тягнулися довгі гніти до другої барикади, і повернулися назад. З вузької ніші в стіні прокопали глибокий окоп, який відходив убік на кілька метрів та в якому розмістилися кулеметники, щоби мати змогу вести фланговий вогонь. Гранатометники розташувалися уздовж траншеї на постах і перед входом до штольні, та почалася перестрілка гранатами. Оскільки освітлювальних ракет залишилося обмаль, нам довелося покладатися на англійські; проблема освітлення належить до тих, які вирішуються за мовчазною згодою. Тоді я послав двох людей у тил, аби вони зв’язалися з фельдфебелем та взяли в нього ще один гранатомет, який ми бачили на перетині живої загорожі зі шляхом на Ельбінген. Він підсилив би наші позиції, бо тоді ми змогли б із певною влучністю закидувати трьохфунтові снаряди на відстань до двохсот кроків.

Після цього настав час оглянути захоплену траншею. Пости, які розташовувалися далі позаду, теж не можна було залишати незайнятими, адже існувала ймовірність, що траншеї ліворуч та праворуч від нас теж були під контролем англійців. Один бік був у меншій небезпеці, тому що попереду ми натягнули дротяну загорожу, але інший зоставався зовсім відкритим, і раптова атака звідти могла стати для нас згубною. Також маленькі траншеї, які відходили вбік від головного шляху та які ми проглянули тільки в поспіхові, тепер слід було перегородити та убезпечити постами. Непевність зростала; з усіх боків чигала небезпека.

Поранених, які не могли йти самі, знесли до укриття великої штольні. Найбільше було поранень від уламків рушничних гранат; значну шкоду заподіяла одна ручна граната, яка розірвалася в юрбі. Ми мали донести товаришів щонайменше до шляху Пюісьє, адже тут вони були у великій небезпеці, і кожен, хто сам хоч раз був поранений, знав, як сильно хочеться опинитися в безпечному місці, якщо вже нічим не можеш допомогти іншим.

Ми не знали, що трапиться зранку, коли ворог побачить свою перевагу та отримає свіже підкріплення. Перш за все я мав передати повідомлення в тил, аби ніч стала нам у нагоді. Артилерію слід було попередити про нові позиції, а також заповнити в будь-який спосіб великі проміжки, які зяяли між окремими гніздами. Як це треба зробити, ще було неясно. Ця дивна форма боротьби, за якої англійці повільно й сплановано вгризалися в наші скудні позиції, була взагалі можлива тільки за чисельної переваги та впевненості тих, що атакують. Окремими контрударами тут навряд чи щось зробиш.

Тож я сидів у великій штольні, яку ще наповнював запах диму від вибухів, видряпуючи повідомлення, яке Шмідт, поранений уламком гранати, мав віднести в тил. Більше тут нічого не вдієш, далі можна було тільки чекати. Якщо англійці, як слід було сподіватися, рано-вранці відважаться на другу атаку, тоді, можливо, ми ще зможемо оборонятися, але опинимося немов на острові, оточеному океаном. Тоді, відповідно до обставин, ми зможемо протриматися ще два чи три дні, поки не випарується вода для охолодження кулеметів, не закінчаться боєприпаси і траншея не буде зорана ударами розставлених навколо мінометів та гармат. Таке вже часто траплялося; це аж ніяк не радісна перспектива, але до неї слід бути готовим. Коли раніше ми читали історії про облоги та оборону до останньої людини, ми уявляли це собі зовсім інакше. Але зараз це те саме, тільки це відбувається не так красиво, а дуже самотньо й покинуто. І жодна пташка нас не оспіває, тому що ніхто не зможе розповісти про ці останні та найважчі зусилля, які робляться, поки смерть не внесла свій штандарт до розбитого й розтрощеного відрізка траншеї. Від думки про це мороз пробіг поза шкірою.

Поки що найкраще з того, що можна було зробити, це закурити люльку. Я підпалив її від свічки, яку поставив у ніші в стіні завбачливий Шюддекопф, який під час всіх цих подій супроводжував мене, наче тінь. Тютюн належав комусь із англійців, які тепер складали нам компанію на тих самих позиціях, звідки їх вибили наші снаряди. Судячи з їхніх кокард, тут стояв колоніальний полк, а кілька кроків далі лежали загиблі з Otago-Rifles, з чого випливало, що з нами змагаються потужні сили супротивника.

Навіть якщо після бою знову потрапляєш до затишної квартири, спокійний сон повертається тільки за декілька тижнів. Так що мені не залишалося нічого, окрім як із люлькою в зубах довго лежати та розглядати стелю. Навколо, там, де вони попадали, точно так само лежали товариші та чекали, поки згори не прозвучить вигук про зміну вартових. Вони загорнулися у свої плащі та відпочивали, лежачи непорушно і не знімаючи шоломів. Тільки очі видавали, що вони ще живі. Ця діра під землею, із тьмяним блиманням світла, викликала відчуття цілковитої самотності. Якесь смертельне сп’яніння спаралізувало простір, що був вирваний із часу і до якого брязкання та стукіт гвинтівок просочувалися, як у глибокий сон. Тіла непорушно лежали на землі, а думки, які здавалися більше не пов’язаними з ними, грали на поверхні, як блискучі срібні риби. Важка втома проявлялася у відчутті, що більше не належиш до всього навколишнього і водночас усе розумієш. Про що можна