Читати книгу - "Вогонь і кров"

Ще одного разу шум назовні почав розростатися, і це примусило нас вибігти з укриття із гвинтівками в руках. У світанкових сутінках ворог спробував штурмувати барикаду та відкотився назад. Білі хмари від ручних гранат ще пливли над незайнятим відрізком траншеї, на який були спрямовані кулемети. Стрільці стояли непорушно, схилившись над ними, і лише відразу перед насипом лежав вартовий у пошматованій уламками уніформі. Це була звичайна картина барикадної битви, яка часто повторюється багато днів без жодних змін, якщо не рахувати мертвих, чиє число повільно збільшується.

А потім прийшов наказ від командування, у якому йшлося про те, що передній край передпілля аж до головної лінії оборони знову відбито і його має зайняти батальйон резерву. Ми могли залишити траншею та повернутися на збірний пункт аж до залізничного насипу. Тепер була якраз найкраща нагода для цього, адже перші гранати вже знову розривалися десь поблизу.

Становище цілком прояснилося, великий механізм був запущений у дію для нового робочого дня.

Соші

Ми не повернулися на ротацію, поки ще кілька разів не обламали зуби в Переліску. Ми спробували захопити його, без жодної підготовки та не зайнявши, як слід, позиції, і зрештою нашу атаку відбили. Тоді, вже після належної підготовки, ми розгорнули сили в траншеї під загорожею та на Шляху Пюісьє, щоби піти в наступ разом зі штурмовою ротою нашої дивізії. Ця спроба також була безуспішною. Підрозділ, який просувався через Шлях Пюісьє, наштовхнувся на закладену вибухівку, а наш, який зупинився в траншеї під загорожею, спочатку зазнав втрат від власної артилерії, а потім був обстріляний та закиданий гранатами перед позиціями роти новозеландців, які, мов зачакловані, з’явилися прямо з землі, так що далеко не всі вийшли вцілілими з цієї бійні. Після цього ми впродовж двох днів утримували якусь бічну траншею, у якій в цей час було більше мерців, ніж живих, аж поки на наше місце не заступив підрозділ зі 164-го полку. Немає часу докладно це описувати, і до того ж це звелося б до нескінченних повторень. Нині ці деталі вже стерлися з пам’яті.

А потім нас справді поміняли. В Аш’є, де ми висадилися, коли вперше прибули до цієї місцини, вже стояли вантажівки, і невдовзі нас чекала така сама поїздка, яка вела крізь спустошені поля битв, зруйновані села та самотні хрести могил. Перед нами лежало непевне майбутнє, адже ми дуже добре знали з досвіду, що повертатися в тил — означає, що попереду чекає велика битва. І що більших втрат зазнав підрозділ, на місце якого призначається цей резерв, то менше триває відпочинок. Тож на нас не чекали спокійні часи, про що свідчив грім майбутнього великого наступу, який лунав нам услід.

Там, позаду, де безперервно спалахували блискавки, ми залишали також Перелісок 125, чиї рештки тепер трощив вогонь нашої артилерії. Спогад про кілька тижнів, які ми провели там, скоро заступлять враження від нових кривавих подій, які йдуть слідом одне за одним дедалі меншими проміжками, наче образи полум’яного сну.

Там не відбувалося нічого значного, якщо порівняти це з великими подіями нашого часу, але для нас та для нашої долі це важило багато. Ми втратили позиції, але навряд нам можна цим дорікнути. Що можна було зробити, було зроблено.

З окопів та траншей відкривається вузький горизонт. Погляд рідко сягає далі, ніж на відстань кидка ручної гранати, але те, що там бачиш, закарбовується у пам’яті. Ось на жахливому тлі стоїть солдат, простий чоловік без імені; на його плечах лежить важкою ношею доля всього світу. Він вглядається у вогняні обрії по той бік фронту — людина та земля в самотній ночі. Я бачив його обличчя під блискучими краями сталевого шолома, коли смерть загрозливо виросла перед ним. Я бачив, як він впав; його образ та його заповіт назавжди залишилися в моєму серці.

Ернст Юнґер

Листи з фронту до родини

(1915–1918)

З вибраними листами у відповідь батьків та Фрідріха Ґеорга Юнґера

Впорядкував біограф Ернста Юнґера Гаймо Швільк

Любі батьки![16]

Я надішлю Вам ще один лист, який сьогодні ввечері збираюся передати з польовою кухнею. Сподіваюся, її не прострілять. Я вже надіслав дві поштові картки та один лист з О.[17]

Щодо того, як мені тут живеться: два дні були на передовій. Через кожні чотири години чергування по дві години, решту часу мерзли у бліндажах. Стріляли ми зовсім мало, я ледь витратив один магазин. Часом щось свистіло над головою, але це дрібниці. Потім відпочивали два дні у фазаннику[18]. Це зовсім неушкоджений маєток, який раніше займали французькі артилеристи. Потім знову два дні на передовій. І після цього чотири дні на тиловій позиції в О. Тут ми вдень і вночі міцно окопувалися. Крім цього, були ще шикування перед сніданком та обідом. Їжі було небагато. Ну і вигляд у нас тепер! До холоду я став майже нечутливим. Тепер, коли заходиш до теплого приміщення, починає зводити ноги.

Мої перші враження від війни мене дещо розчарували. Коли засвистіли перші кулі та гранати, ми всі майже зраділи. Я вже міг спокійно сприймати крики поранених, дивитися на кров та навіть на нутрощі (!) вартового на амбразурі. Від гранат наразі загинуло дванадцятеро чоловік, ще троє поранені. Думаю, що якби я побачив таке ще в Ганновері, я би знепритомнів, але я радий, що мої нерви настільки зміцнилися.

Вибухи гранат загалом доволі цікаві. Руммс — сссссссссссс — буммс! Французи стріляють дуже добре, але ще краще англійська важка арта артилерія. Коли відкривають вогонь наші гармати, гримить на тому боці у п’ятьох-шістьох місцях одночасно. Я міг спостерігати в бінокль, як наші снаряди вибухають у селищі. Біля нас знаходяться позиції артилерії, яка має відтягувати на себе ворожий вогонь. Все навколо розбите й розтрощене. Щойно артилеристи дають залп, вони відходять назад. Наш лейтенант, мабуть, уже оглух від постійних вибухів; одного разу йому під ноги впав снаряд, що не розірвався.

Вчора ми з товаришами стояли на спостережному посту, до якого від окопів приблизно на 100