Читати книгу - "Арон, Олекса Мун (Alexa Moon)"

Німфа в очікуванні зігнувши брову дивиться в мій бік, негласно повідомляючи, мовляв, вона забила мене. Ще чого? Запізнилася!

Її перспективна пропозиція, розчиняється в нашому мовчанні. Схоже, не тільки в мене є кохана, яку не хочеться зраджувати. І коли я встиг стати таким? Раніше, баби для мене було витратним матеріалом, а зараз? Подивися, як я заговорив?

— Я — пас! — першим оживає кучерявий.

Мишко повільно повертається до мене і злегка приголомшує сказаним:

— А пішли, як ми краще спалимо тачку твого слідчого?

Щелепу мало ледве утримую, слово честі. Від нього я точно такого не очікував. Сидить собі струнко тут, потягуючи свою «нулівку», спортсмен, як я розумію… і тут таке…

— Відмінна пропозиція! — вдаряю своєю склянкою об шийку його пляшки. — Валимо!

— Вибач, красива, — не вгамовується кучерявий. — На мене вдома мала чекає. Перед виходом, вона начепила на мене труси вірності. Ніяк не зняти.

— Ідіот! — іржу з нього.

— Так, друже, згоден з тобою! Я теж підтримую твою ідею, Ароне. Пішли засмажити твого слідчого. — Плескає мене по плечу.
 

***

Під ранок, ледве пересуваючи ноги, я завалююся до лікарні, де лежить моя дівчинка.

Від мене смердить бензином. Вигляд — добре пошарпаний. Голова розколюється. З губ не сповзає блаженна посмішка.

Ювелірна робота, чорт забирай. Ні свідка, жодної камери відеоспостереження, але послання надіслано.

Що зараз почнеться? Начебто я негласно підтвердив свою причетність із підпалом депутата.

— Молода чоловік! Стійте! Ви куди зібралися? — верещіть медсестра, коли я бреду по начищеній підлозі.

— Адаміді Валерія. Здається, вона у п'ятдесят третій… але не факт… — стукаю собі по лобі. — До речі, в якій вона? Чи не нагадаєте? Я – ні…

Неабиякий йолоп! От що я несу?

— Час для відвідувань із дев'ятої ранку починається. Я не можу вас пропустити до палати. Зараз пʼята година ранку! Ви у своєму розумі?

— Трохи ні.

— Я зараз викличу охорону! — підскакує з місця, бігаючи переляканим поглядом.

— Тобто, ви мене не пустите до дружини?

— До дев'ятої ранку — ні!

Дружина... Як же приємно вимовляти це вголос. Моя дружина.

Блядь… щось явно перебрав. І Мишаню ще підбив випити... Він і справді виявився спортсменом, який років п'ять до рота ні краплі алкоголю не брав.

— Добре, тоді я зачекаю тут! — падаю в перше крісло, що попалося на шляху. — І не раджу вам викликати охорону. Приб'ю їх на раз-два. Клацніть мене о дев'ятій годині, будь ласка… — виймаю з кишені телефон і кидаю його перед собою.

Повіки стають свинцевими. Очі заплющуються і я провалююсь у безодню, де в царстві Морфея я остаточно безжально падаю на дно.