Читати книгу - "Покоївка з привілеями, Софі Бріджертон"

— Але ж… — запнулася я. Бос і досі лютував. В повітрі потріскувала злість, його підібгані вуста утворили тонку риску. І я збентежилась. Я ще ніколи не бачила його в такому стані. Я ще ніколи не доводила боса до нього. Навіть тоді, під час винної кризи.

— Що «але», Бессі? — медовим голоском перепитав Тоні. — Великий Джо казав інакше? — він видав колючий смішок. — Я волів би, щоб усе було простіше. Щоб ми з тобою дійшли згоди й домовилися побратись. У якості запасного плану, — я закотила очі й гучно пирхнула, нехай це ще дужче його розлютить. — Але ж дехто не дав мені змоги усе пояснити.

Гаразд, ось тепер точно йшлося про мене.

— А ти не надто вже зі шкури ліз, щоб пояснювати щось, окрім своїх балачок про тест-драйв. Зараз в тебе десь сотня кандидаток, іди домовляйся з ними.

— Чхати я на них хотів.

Я швидко зметикувала, що відбуватиметься далі. По його суворому владному погляду. По кроку, який він зробив у мій бік.

— Не смій мене цілувати! — знов застерегла я. І де там той дзвін, що волає, коли ліфт застрягає між поверхами?

— О ні, таки поцілую, — запевнив Тоні, насуваючись далі. Це якесь дежавю бляха!

Втім ми були замкнені всередині непроникного невеличкого короба. Й бігти нема куди.

Соретті закрив мене своїм тілом, ніби мені щось загрожувало ззовні, ніби головною загрозою для мене був не він та його вуста. Дедалі сильніше притискався до мене, поки між нами не лишилося й сантиметру вільного простору.

— Ти розтрощила моє вино. Ти своєю втечею розтрощила мені серце, piccina. Ти хоч уявляєш, яке то паскудне відчуття, коли від тебе втікає перша жінка, до якої закортіло вернутися? А ще ти змусила мене вдягнути ті труси, — кинув він презирливо наостанок.

— Змусила? — єхидно всміхнулася я. — Гаразд, з вином справді було занадто жорстко. А ось наявність в тебе серця взагалі під сумнівом — ти патологічний бабій, Тоні, в таких як ти серця немає.

Це можна вважати відповіддю й на те питання, від якого кров зануртувала у мене в венах.

— А це тоді що?

Схопивши мене за руку, Соретті підніс мою долоню до своїх твердих грудей. Приклав її на декілька секунд, щоб я вловила гулке биття, що йшло зсередини, таке ж важке й стрімке, як в мене в цю саму мить. Потім бос забрав пальці. Але я не припинила торкатись його. Складно було змусити себе зробити це.

Тоні ковзнув поглядом по моїм і без того паленіючим щокам, й нарешті накрив мої губи своїми, одразу нахабно розсунув їх язиком, поглиблюючи поцілунок й позбавляючи мене здатності пручатися. Гадки не маю, як йому вдалося одночасно наслати на мене амнезію, та я забула і про шабаш ескортниць, і про пошук нареченої, і про свій гнів. Геть про усе.

Шкода, що це тривало недовго.

Перервавшись, бос прошепотів десь у кутик мого рота:

— Лишайся. Повертайся до мене.

Він вкотре просив лише про одне.

Я не бажала розплющувати очі, не бажала повертатися в реальність, яка чатувала на нас за дверима ліфта, й похитала головою.

— Ти несповна розуму, я такого лиха не шукаю.
— Шукаєш, — долинув його смішок. — Просто ще сама не усвідомлюєш цього.

— Я усвідомлюватиму це на відстані.

— Елізабет, — Тоні знов покликав мене на ім’я, та зараз, приправлене акцентом, вже не роздратуванням, воно здалося досконалим, справжньою музикою богів, яку мені дозволили почути. — Ти знаєш, в цій справді я геть новенький. Але ти потрібна мені.

Я одразу поглянула на Соретті. Прагнула впіймати його на брехні, та не знайшла в карих очах жодного натяку на нещирість.

— Якщо я повернусь так, як ти просиш, це буде важко. Для обох.

Я ніколи не думала про це. Я не знаю, що з цього вийде. Моя межа проходила десь біля романтичної вечері й ще одної спільної ночі.

— Важко, зате весело.

Погладивши пучками невеличкий довгастий блідий шрам на його лівій щоці, котрий я, здається, помітила вперше, я видихнула.

Бігти усе ще нема куди, хоч справа вже зовсім не в ліфті.

— Тоді поведи мене на побачення.

Я надто, аж надто швидко здалася.

— Тобі пощастило, я знаю одне неперевершене місце.

Варто зауважити, що «Вітторія» — не найкращий варіант? Чи не присікуватись й просто спостерігати, як він впорається?

І ось нарешті по вухах вдарив той дзвін.

Тоні вилаявся та полишив мене, щоб натиснути кнопку. Але я все одно була певна — Марішка й інші працівники будинку і так знатимуть, це його витівка.

Перед тим як вийти з ліфта, бос узяв мене за підборіддя, підняв моє обличчя так, щоб ми зазирнули одне одному у вічі, та прошепотів:

— Не загравайся, Бессі, гаразд?

Відсьогодні ми були поєднані. Він — усвідомленням, що таки має наді мною владу більшу за робочу угоду з агентством, я — його страхом втратити мене, через який він ладен піти на все, і зіркові труси тому приклад. Але ми не відали, чи зробить це знання нас сильнішими, чи, навпаки, знищить.