Читати книгу - "Відбір на виживання, або Таємниця 12 Нареченої, Наталка Шевцова"

Якби на місці Ганхілди опинилась будь-яка інша, він би ще зрозумів. Але ж саме з Ганхілди не зводили очей. І усе одно упустили…

Ілберт Смартіс важко зітхнув.

Бо розумів: навіть розірвись він на частини, усе одно немає жодної гарантії, що до завтрашнього ранку він не дорахується ще трьох, а то й чотирьох кандидаток у наречені.

– Ух ти! Шефе, дивися, що ми знайшли! – вирвав його з нерадісних роздумів голос Сіллі.

Зреагувавши на сповнений ентузіазму та надії голос, головний дізнавач неусвідомлено перевів погляд на невелику різьблену скриньку в руках свого агента. Скринька була зроблена з якогось темного дерева. Й усю її покривали загадкові руни та знаки.

– Де знайшли? – концентруючи затуманений глибоким задумом погляд на рунах, уривчасто поцікавився Ілберт Смартіс.

– Шеф, так ось же, прямо у тебе перед носом! – послужливо підказали йому.

Звівши очі до стелі, Ілберт Смартіс подумки поцікавився: «Вони, що, знущаються з мене?!»

Стеля, цілком можливо, відповідь знала, але не сказала.

Зрештою, по-перше, яка їй справа до тих, хто там унизу ходить? А по-друге, вона на своєму віку ось таких зведених до неї в німому питанні очей стільки вже перебачила... Що можна подумати вона їм довідкове бюро, а не стеля! А вона – стеля. І стелею хотіла б і залишитися. І тому вперто й цілеспрямовано мовчала! Не піддаючись на жодні провокації! Тому до відповіси одному і… вже ж ніколи не відчепляться!

– Я питаю, ДЕ ВИ ЇЇ ЗНАЙШЛИ, а не де ТЕ, що ви знайшли, – нарешті, відвівши погляд від незворушно-байдужої стелі для того, щоб перевести його на скриньку, роздратовано пояснив Ілберт Смартіс.

– А-а-а-а, – сконфужено реготнувши, простягнув Сілі. – Вибач, шеф, туплю. Під ось цією подушкою, он там у поглибленні, – повідомив він, вказавши спочатку кивком на подушку, а потім на поглиблення.

– Якийсь надто дивний сховок, – насупивши брови, задумливо хмикнув головний дізнавач.

– Ти щось відчуваєш? – уточнив Фарт. Він одночасно пристрасно, майже до тремтіння в руках, хотів розглянути написи ближче, і до того ж тремтіння, тільки в колінах, побоювався наближатися до знахідки.

Сіллі задумливо насупився й прислухався до своїх відчуттів.

– Ні, – за кілька секунд заперечливо похитав він головою. – Нічого не відчуваю.

Фарт, що горів бажанням скоріше розглянути символи, що заінтригували його, тут же не тільки кинувся в напрямку скриньки, але й несвідомо простяг до неї руки.

Однак буквально за метр від настільки жаданого для нього предмета його перехопив Ілберт Смартіс.

– Стояти! – схопивши Фарта за руку, й потягнувши на себе, гаркнув він. – Тобі що життя не миле?! Ви мене в могилу зведете! Невже це розслідування вас, балбесів, так нічого й не навчило?!

– Шеф, ну що-о-о зно-ову?! Що цього разу я зробив не так? – з явною досадою, обуренням та нетерпінням у голосі, простягнув проклятійник.

– Справжню дрібницю, любий мій, – солодко заспівав шеф, – усього лише забув подумати головою! Якби ти нею подумав, то дійшов би до тих самих висновків, що і я! Схованка у вітальні?! Під диванною подушкою? Ви серйозно?!

– Думаєш, пастка? – спантеличено почухав потилицю Фарт.

– Або пастка, – кивнув Ілберт. – Причому, не здивуюся, якщо з’ясується, що її залишили спеціально для нас. Або Маріці з Домініком цю річ підкинули. І вони не мають про неї жодного поняття. В обох випадках, правильніше запакувати цю річ в захисний кокон, забрати з собою й розкрити її вже в лабораторії, – накидаючи на скриньку захисну сіть, повідомив він про своє рішення.

У цей момент у вітальню прочинилися двері й до них увійшли ще семеро магів.

– Щось знайшли? – нетерпляче поцікавився у них головний дізнавач.

Усі семеро похитали головою.

– У дитячих та хазяйських спальнях чисто. Карвіус та його хлопці усе ще обшукують гостьові кімнати та бібліотеку, але поки що й і у них теж чисто. Ні жодних підозрілих предметів, ні слідів залишкової магії. Ні-чо-го, – повідомив старший із семи магів за посадою. – А у вас?

– А ми дещо знайшли! – явно дражнячись, хвалькувато оголосив Сіллі Фарнел. – Зно-о-о-ову! – з єхидною усмішкою солоденько заспівав він. – І мені ось прямо вже починає бути цікаво, чому це ми втрьох вже вдруге щось знаходимо, а ви цілим натовпом не знаходите нічого!

– Ти на що натякаєш?! – практично хором обурилися семеро магів.

– Натякаю?! – посміхнувся Сіллі. – О ні, я не натякаю, я пря… – але домовити він не встиг, оскільки саме в цей момент двері вітальні в черговий раз відчинилися.

Точніше, цього разу вони не відчинилися, а з гуркотом розкрилися, щоб дозволити старшому агенту Карвіусу повідомити шефу радісну звістку.

– Знайшли! – видихнув він. – Шеф, ми знайшли в кабінеті Домініка потайний вхід!

– Ти щось там, здається, казав? Але тебе перервали! Не хочеш висловитися, раз вже почав? – уїдливо поцікавився один із магів у так й застиглого з відкритим ротом Сіллі.

– Щось мені підказує, що він вже передумав, – відповів за Сіллі інший маг. Після чого вітальню струсонув дружний сміх усіх сімох магів.

– Боліваре, ти та твої люди залишаєтеся тут! Фарт у вас за старшого! Закінчіть тут й беріться за покої Жордана та Лукреції, – під розчаровані зітхання агентів, що прозвучали в унісон (найголосніше зітхав Фарт), віддав розпорядження головний дізнавач. – Фарнел зі мною! Карвіус веди! – тепер вже під радісний крик Сіллі, додав він.