Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » З Елеанор Оліфант усе гаразд 📚 - Українською

Читати книгу - "З Елеанор Оліфант усе гаразд"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "З Елеанор Оліфант усе гаразд" автора Гейл Ханімен. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 66 67 68 ... 86
Перейти на сторінку:
рухатися вперед. Не будемо поспішати. Розкажи мені, чому ти почуваєшся незатишно, коли розповідаєш про маму?

— Я… вона б цього не хотіла. — Це була правда. Пригадую, як востаннє і вперше я виконувала подібну вправу з учителем. Це не та помилка, яку роблять двічі.

Моя ліва нога почала сіпатися; це було легке тремтіння, яке мені не вдавалося вгамувати. Я відкинула голову назад і видала звук, схожий на зітхання в поєднанні з кашлем, так я намагалася відволікти увагу Марії від моєї ноги.

— Гаразд, — терпляче промовила вона. — Якщо почуваєшся добре, на завершення я хотіла б запропонувати дещо інше. Ця вправа має назву «порожній стілець», — сказала вона. Я склала руки на колінах і подивилася на неї. — Простіше кажучи, я прошу тебе уявити, що цей стілець, — вона вказала на стілець зі столового гарнітуру, який стояв праворуч, — що цей стілець — твоя мама.

Вона передбачила мою відповідь, тому додала:

— Я розумію, що ти можеш почуватися безглуздо чи ніяково, але прошу, спробуй, прийми цей факт. Тут ніхто тебе не засуджуватиме. Це місце цілком безпечне.

Я не знала, куди подіти руки, у шлунку закрутило.

— То як, спробуємо?

Я поглянула на двері, прагнучи якомога швидше вийти звідси, прагнучи, щоб стрілки годинника показали, що вже минула година.

— Елеанор, — обережно мовила вона, — я хочу тобі допомогти, і ти прийшла сюди, щоб допомогти собі. Хіба не так? Мені здається, ти хочеш бути щасливою. Насправді, я впевнена, що ти цього хочеш. Хто ж не хоче бути щасливим. А в цій кімнаті ми спільними зусиллями можемо допомогти тобі досягти цієї мети. Це буде не легко і не швидко, але я переконана, що воно того варте. Зрештою, що тобі втрачати: ти все одно проводитимеш тут годину свого часу. Чому б не спробувати?

Гадаю, вона навела логічні обґрунтування. Я відвела погляд і повільно розкрила схрещені руки.

— Чудово! — промовила вона. — Дякую, Елеанор. Отже… уявімо, що цей стілець — це твоя мати. Що ти хочеш їй сказати? Якби ти могла сказати все, прямо тут, щоб тебе ніхто не переривав, щоб ніхто не засуджував, що б це було? Починай, не турбуйся. Кажи все, що спадає на думку…

Я повернулася обличчям до порожнього стільця. Мої ноги все ще тремтіли. Я кахикнула. Я була в безпеці. Насправді її тут немає, насправді вона мене не чує. Я подумала про той будинок, згадала холод, сирість, шпалери з волошками і коричневий килим. Я чула, як надворі їдуть машини, усі вони їхали в якісь хороші місця, безпечні місця, доки ми були тут, залишилися на самоті чи, що гірше, залишилися з нею.

— Матусю… будь ласка, — сказала я. Я чула свій голос так, ніби він линув позаду моєї голови, вільно розтікався кімнатою. Він був високим і дуже, дуже тихим.

Я глибоко вдихнула.

— Будь ласка, не кривди нас.

30

Зазвичай я не вживаю ненормативної лексики, але те перше заняття з психологом вчора було до біса дивним. Наприкінці тієї дурної вправи «порожній стілець» я почала плакати перед Марією Темпл, а потім вона сказала, зі штучною лагідністю, що наш сеанс добігає кінця і вона чекатиме мене наступного тижня в той самий час. Вона практично виштовхала мене на вулицю, і я опинилася на хіднику, повз мене поспішали перехожі, а по моїх щоках котилися сльози. Як вона могла це зробити? Як людина могла бачити, що інша так неприховано страждає, страждає від болю, який навмисне витягли назовні, а потім виштовхати її на вулицю й залишити, щоб боротися з тим болем наодинці?

На годиннику була одинадцята ранку. Я не збиралася пити, але, змахнувши сльози, пішла до найближчого пабу й замовила подвійну порцію горілки. Я підняла чарку, подумки виголошуючи тост за відсутніх друзів, і хутко випила до дна. Я вийшла до того, як хтось з ранкових пияків встиг розпочати зі мною розмову. Я пішла додому та завалилася в ліжко.

* * *

Під час мого лікарняного ми з Реймондом продовжували зустрічатися за обідом у нашому кафе. Він писав мені час і день (це єдині повідомлення, які приходили на мій новий телефон). Виявилося, якщо бачитись з однією й тією ж людиною регулярно, розмова відразу стає приємною і комфортною — можна продовжувати з того місця, де ви закінчили минулого разу, а не починати щоразу з початку.

Під час цих розмов Реймонд знову розпитував про матусю, чому я не сказала їй, що почуваюся не дуже добре, чому вона ніколи не провідує мене або я її, доки нарешті я не здалася і не розповіла коротку біографію. Він, звісно, уже знав про пожежу і що після цього мене виховували прийомні сім’ї. Я пояснила йому, що сталося це через те, що я не могла жити з матусею там, де вона перебувала. Мені здавалася, цього буде досить, щоб він припинив цікавитися, але я помилилася.

— То де вона? У лікарні? У будинку для літніх людей? — почав вгадувати він.

Я похитала головою.

— Це погане місце для поганих людей, — промовила я. На мить він замислився.

— У в’язниці? — Він виглядав шокованим. Я помітила його погляд, але нічого не відповіла. Після чергової короткої паузи він запитав, цілком обґрунтовано, який злочин вона скоїла.

— Не пам’ятаю.

Він поглянув на мене і пхикнув:

— Маячня… Годі тобі, Елеанор. Можеш мені розповісти. Моє ставлення до тебе ніяк не зміниться, я обіцяю. Ти ж цього не робила, що б там не було.

Я відчула, як тілом прокотилася гаряча хвиля, піднімаючись до обличчя і переходячи на спину, відчуття, яке можна порівняти з тим, коли вводять заспокійливе перед загальною анестезією. Моє серцебиття пришвидшилось.

— Це правда, — сказала я. — Я не знаю. Мені здається, що колись мені про це розповідали, але я не пам’ятаю. Мені тоді було лише десять. І всі намагалися не згадувати про це в моїй присутності…

— Та годі тобі, — урвав він. — Вона мала скоїти щось жахливе, якщо її… Добре, а що було в школі? У подібних ситуаціях діти можуть бути справжніми негідниками. Як реагували люди, коли чули твоє ім’я? Хоча, коли ми з тобою про це говоримо, я не можу пригадати, що читав колись про злочин, у якому згадувалося б прізвище Оліфант…

— Гадаю, ти б запам’ятав про Оліфант, — сказала я.

Він не усміхнувся. Це був не надто дотепний жарт. Я кахикнула.

— Насправді Оліфант не моє справжнє прізвище, — промовила я. Воно сподобалося мені, і мене так називали, і

1 ... 66 67 68 ... 86
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «З Елеанор Оліфант усе гаразд», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "З Елеанор Оліфант усе гаразд"