Читати книгу - "Джозеф Антон"

Зателефонував Білл, почасти веселий, почасти роздратований. «Бредфордська рада мечетей, — сказав він, — хоче заборонити твій вірш». Журнал «Ґранта» в останньому номері порушив свою традицію не друкувати поезії і вмістив його вірш «6 березня 1989 року». Закінчувався вірш доволі рішучими рядками.

не мовчи. А співай, не зважай на нападки,

і співай похвалу (хоча й мрії померкли раптом)

різнобарв’ю метеликів, що розбились об скелі гладкі.

«Ти не хочеш зі мною жити, бо я письменниця, — казала Маріан у своєму останньому повідомленні. — Але ти не володієш монополією на геніальність». Вона збиралася опублікувати свою валлійську повість «Ласкаво просимо до Вельсу» про те, як вона «була там у бігах». А також про вибух біля універмагу «Ліберті».

Він буквально жив телефоном, який іноді приносив неприємні новини. Аніта Дисаї дуже сумувала в Делі з приводу того, наскільки люди стали «зацикленими на собі». Вона провідувала свою подругу, режисера Шаму Габібуллу, і розмовляла з її сімдесятип’ятирічною матір’ю Аттією Госейн, знаною авторкою «Сонячного світла на розбитій колоні», давньою подругою також і його матері. Аттія поскаржилася, що через «Сатанинські вірші» має тепер багато клопоту. «А в моєму віці все це дуже важко пережити».

Він постійно підтримував зв’язок з Ендрю й Ґіллоном. Стосунки з «Пенґвіном» стрімко погіршувалися. Вони спробували вирішити питання про видання книжки у м’якій обкладинці, й у них склалося враження, що Пітер Маєр шукає приводу для відмови. Ендрю й Ґіллон хотіли домовитися з Маєром про зустріч. «На такі зустрічі я ходжу з юристом «Пенґвіна» Мартіном Ґарбусом», — сказав він. Щось нечуване: зустріч автора з його видавцем — цього автора і цього видавця — може відбутися тільки за участи юриста. Наскільки глибокою стала між ними прірва.

Зателефонував старшому редакторові видавництва «Вайкінґ» Тоні Лейсі, і Тоні заспокоював його, кажучи, що все буде добре. Він зателефонував Пітерові Маєру й не одержав від видавця таких запевнень. Він пояснював Пітеру, що Спеціальна служба радила йому робити свою звичну справу, бо так найбезпечніше. Будь-яке відхилення від нормального курсу супротивники книжки розцінюватимуть як слабкість, котра спонукатиме їх до нападів з подвійною силою. Якщо видання у м’якій обкладинці через дев’ять місяців після публікації книжки в твердій обкладинці — нормальна видавнича практика, то так треба і діяти. «Спеціальна служба нам не указ», — відказав Пітер Маєр.

Вони обидва знали, що для того, аби книжка залишалася в продажу, мусить з’явитися видання в паперовій обкладинці. Якщо цього не станеться, то дуже скоро настане час, коли книжка в твердій обкладинці перестане продаватися й зникне з полиць книгарень. За відсут-ности видання в м’якій обкладинці роман невдовзі, по суті, вилучать з продажу. Кампанія проти нього доможеться. «Ви ж бо знаєте, за що ми боремося, — сказав він Маєру. — За перспективу. Давайте підсумуємо: ви друкуватимете чи не друкуватимете м’яку обкладинку? Так чи ні? «Це варварський підхід, — відповів Маєр. — Я не спроможний думати такими категоріями».

Невдовзі після цієї розмови «Обзервер» якимсь чином запопав сенсаційну новину, дуже точний виклад аргументів щодо видання книжки в м’якій обкладинці, які скидалися на обережний підхід «Пенґвіна». Працівники «Пенґвіна» заперечили свою причетність до публікації в газеті. Однак Блейк Моррісон, літературний редактор газети, сказав йому, що газета все ж таки має «джерело всередині «Пенґвіна», і вважав, що мета статті — «зарізати видання в «м’якій обкладинці». Здається, брудна війна почалася.

Пітер Маєр, дебелий, привабливий, схожий на ведмедя із скуйовдженою чуприною, улюбленець жінок, з тихим голосом і наївними очима, високо цінований своїми коле-гами-видавцями, тепер потрапив у страшну халепу, у те, що називалося «справа Рушді», й дедалі частіше скидався на кролика у світлі фар. Історія насувалася на нього, як велика вантажівка, й у ньому боролося два цілком протилежні міркування, доводячи його до сказу: дискурс принципу й дискурс страху. Безперечно, він мав почуття обов’язку. «Те, як ми відповімо на суперечливість «Сатанинських віршів», уплине не майбутнє вільного обговорення питань, без чого неможлива звична для нас видавнича справа, а якщо йти далі, то і звичне для нас громадянське суспільство», — розповідав він журналістам пізніше. Коли ж постала найбільша небезпека, коли вогонь розгорівся найсильніше, він не відступив. Хоча одержував погрози на свою адресу і на адресу своєї юної доньки. Були навіть листи, написані кров’ю. У видавництвах Лондона й Нью-Йорка з’явилися собаки-нюхальники та хитромудрі прилади для виявлення бомб у поштових кімнатах, а також охорона, і все це надавало видавництвам схожости із зоною воєнних дій, раніше для них незнаних. Не раз виникала паніка, викликана загрозою закладення бомб, були евакуації з офісних приміщень, безперестанку лунали по телефону погрози й усіляке огидне лихослів’я. Проте ніхто не відступив. Усе це слід пам’ятати як один з найбільших розділів в історії книговидавництва, як один із найпринциповіших видів захисту свободи, а Маєра — як лідера тієї героїчної команди.

Або ж майже як лідера.

Місяці тиску відбилися на Маєрові, підточили його волю. Він, здавалося, почав себе переконувати, що зробив уже все, що належало йому зробити. Книжку опубліковано, вона — в продажу, до того ж він навіть збирався ґарантувати її безстрокове розповсюдження у твердій обкладинці, а щодо м’якої обкладинки, то її можна видати колись у майбутньому, у слушний для цього час, коли минеться безпека. Наразі, щоб не наражати на небезпеку себе, родину й працівників, чогось іще робити не варто. Мав клопіт з профспілками. Він переживав, як він висловився, за людину, що стоїть поряд з ним у туалеті. Що він скаже родичам чоловіка, свого партнера, що пісяє поряд, якщо з ним станеться якесь лихо? Розпочалося листування між Ендрю, Ґіллоном, Маєром, а також автором опального роману. В Маєрових листах простежувалося дедалі більше синтаксичне