Читати книгу - "Джозеф Антон"

Маєр намагався пояснити, чому воліє, щоб на зустрічі був присутній його юрист і товариш Мартін Ґарбус, одначе при цьому не зізнавався, що йому він там потрібен з юридично-правових причин: «Для мене важливіше зустрітися з вами, ніж наполягати на якомусь із аспектів зустрічі з тієї чи іншої причини, не найменшою з яких є особиста... Я знаю, і то дуже добре, що люди можуть іноді потрапити в пастку свого власного становища, і я не веду мову про вас у винятковому сенсі; я маю на увазі такою ж мірою себе чи нас разом узятих. Я вважаю, що у разі виникнення якихось складних ситуацій (навіть з чиїхось найкращих міркувань), може статися так, що доброзичлива третя сторона, вислухавши обидві сторони, раптом запропонує якісь подальші кроки й висловить думку, для всіх корисну. Це правило не завжди спрацьовує, я знаю, проте найменше мені хочеться позбавити нас такої нагоди, особливо коли є людина, настільки обдарована й досвідчена в посередництві, як цей чоловік. Ось чому на даний момент я хотів би звернутися до Мартіна з прохання полетіти зі мною до Лондона, проте якщо його тут не виявиться, то це означає, що він аж ніяк не міг цього зробити». Їхній регіт став істеричним, і вже неможливо було продовжувати церемоніальне читання. «Як ви легко здогадуєтеся з вищесказаного, — це вже йшла кінцівка Маєрової витіюва-тости, — я з нетерпінням чекаю на зустріч з вами».

Він, себто автор, на зустріч з яким нетерпляче чекав Пітер Маєр, прохав здійснити видання у м’якій обкладинці до кінця 1989 року, бо допоки цього не станеться, галас навколо видання не вщухне. Члени парламенту від Лейбористської партії Рой Гаттерслі й Макс Медден прагнули не допустити видання книжки в м’якій обкладинці, щоб угамувати свої мусульманські округи, й це було додатковою спонукою до подальших негайних дій. Мир не повернеться, допоки не завершиться видавничий цикл. Не треба із цим зволікати і з комерційних причин. Книжка у твердій обкладинці, яка досі добре продавалася, майже перестала продаватися й зникла зі списків англійських бестселерів, багато книгарень не замовляли її з огляду на брак попиту. Якщо казати звичайною книговидавничою мовою, настав найкращий час для публікації дешевого видання.

Наводилися також інші арґументи. Переклади роману тепер виходили по всій Європі, наприклад у Франції, Швеції, Данії, Фінляндії, Нідерландах, Португалії та Німеччині. Вихід у світ книжки у м’якій обкладинці у Сполученому Королівстві й Сполучених Штатах виглядав би частиною цього «природного» процесу і, на думку поліції, став би найбезпечнішою лінією поведінки. В Німеччині після анулювання контракту видавництвом «Кіпенгойер унд Вітш» для публікації роману створили консорціум видавців, книготорговців, визначних письменників і громадських діячів під назвою «Статті 19», і книжка побачить світ одразу після Франкфуртського книжкового ярмарку. Якщо Пітер Маєр також захоче створити такий консорціум, аби, так би мовити, розділити ризик, то це також було б прийнятним вирішенням питання. Що йому найбільше хотілося сказати Маєру і що він таки сказав, коли нарешті зустрівся з ним, було таке: «Ви зробили багато, Пітере. З великою стійкістю разом з усіма працівниками «Вайкінґа» і «Пенґвіна» ви зуміли пронести це видання по шляху, сповненому небезпеки. Будь ласка, не впадіть перед останньою перешкодою. Якщо ви зможете перестрибнути через неї, то велика вам честь і хвала. Якщо ні — ця перешкода назавжди залишиться перешкодою, якої ви не здолали».

Зустріч відбулася. Його непомітно завели до будинку Алана Єнтоба у Ноттинґ-Гіллі. Ендрю, Ґіллон, Пітер Маєр і Мартін Ґарбус були вже на місці. Не вдалося досягти жодної згоди. Хіба що Маєр пообіцяв «спробувати вмовити своїх людей опублікувати книжку в м’якій обкладинці у першій половині 1990 року». Він не назвав точної дати. Нічого іншого, навіть чогось віддалено конструктивного, він не почув. Ґарбус, «настільки обдарований і досвідчений у посередництві», виявився нестерпним чоловіком, безмірно самовдоволеним, від якого не було жодної користи. Час змарновано.

Багато з того, що Маєр писав у наступних листах, нітрохи не смішило. Дещо навіть ображало. Ендрю і Ґіллон повідомили Маєра, що нова книжка «Гарун і море оповідок», подарунок для десятилітнього Зафара Рушді від його тата, буде закінчена, як тільки авторові дозволять це непрості обставини. Маєр відповів, що його компанія неготова розглядати можливість видання нової книжки Рушді без належного вивчення викінченого тексту на предмет провокування неоднозначних думок. На час публікації «Сатанинських віршів», казав Маєр, у їхній компанії мало що знали про Коран. Тому вони не можуть придбати новий твір автора того роману, після можливих усілякого роду ускладнень визнати, що не повністю прочитали його рукопис. Автор того роману зрозумів, що Маєр починає про нього думати як про причину всілякого роду ускладнень, як про людину, що спричинилася до ускладнень, що потім виникли, а також як про людину, що може спричинити такі ускладнення у майбутньому.

Саме такий погляд на нього містився в оприлюдненому в «Ідепендент» нарисі про Маєра. Анонімний нари-совець, який мав доволі вільний доступ до Маєра, писав: «Маєр, жадібний читач, якому належить вислів «кожна книжка має душу», не помітив релігійної бомби з годинниковим механізмом, що цокав під палітуркою тієї книжки. Рушді двічі просили — одного разу напередодні придбання його роману видавництвом «Пенґвін», а потім ще раз — пояснити, що означає тепер уже сумно відомий розділ «Магунд». На превеликий подив, він не бажав давати жодних пояснень. «Не переймайтесь, — казав він. — Це неважливо для сюжету». «О Боже, скільки цей розділ завдав нам потім клопоту», — перегодя скаже один із співробітників «Пенґвіна».

Шановний Анонімний Нарисовцю!

Якщо я Вам скажу комплімент, припустивши, що Ви розумієте значення своїх речень, то мушу також припустити, що ви хотіли сказати, буцімто «релігійна бомба» в моєму романові — це та «душа», якої Пітер Маєр не помітив. Далі в абзаці чітко говориться, що я навмисно заклав туди бомбу й навмисно ввів «Пенґвін» в оману. Це — брехня, шановний Аноніме, це — наклепницька брехня. Проте я знаю досить багато про журналістів, або ж, давайте