Читати книгу - "Джозеф Антон"

скажемо, про журналістів у так званій «якісній пресі», аби зрозуміти, що в той час, коли ви можете перебільшувати або ж перекручувати одержані вами відомості, ви дуже рідко друкуєте щось без підтверджувальних доказів. Чиста белетристика — це не ваш хліб. Ось чому я роблю висновок і кажу, що ви викладаєте з достатньою точністю свої враження, які одержали з бесіди з Пітером Маєром та іншими «людьми «Пенґвіна», можливо, навіть жінками. Хіба вас не вражає, Анонімний Нарисовцю, що письменник після майже п ’яти років праці над книжкою з легкістю скаже, буцімто сорокасторінковий розділ «неважливий для сюжету»? Хіба вам не спало на думку, аби бути до кінця чесним, запитати у мене через моїх агентів, чи справді мене просили — двічі! — розповісти про цей «неважливий» розділ і чи я справді «на превеликий подив, не бажав давати пояснень»? Ваша недбалість каже або ж може свідчити тільки про одне: вам треба було написати нарис, у якому я підступний ошуканець, а Пітер Маєр — герой з твердими принципами, що підтримує книжку, автор якої ввів його в оману й змусив повірити у відсутність у ній бомби з годинниковим механізмом. Я з власної волі потрапив у халепу, і тепер інші за це розплачуються: ось яка провідна думка вашого нарису, і він є щойно зведеною для мене маральною тюрмою, в яку ви мене хочете посадити на додаток до моїх щоденних обмежень. Запевняю Вас, містере, що та тюрма — не для мене.

Він зателефонував Маєру, який заперечив свою причетність до газетної інсинуації і також не вірив у розмову когось із працівників «Пенґвіна» із журналістом. «Якщо ви дізнаєтеся, хто розповів усе це, скажіть мені, і я звільню ту людину». В газеті він мав знайомих, тож один із них вказав на директора-розпорядника «Пенґвіна» Тревора Ґлавера. Він переповів це Пітерові Маєру, однак той не повірив йому. Тревор Ґлавер залишився на роботі, а Маєр усе ще відмовлявся вести мову про «Гаруна і море оповідок», аж поки книжку не прочитають і не переконаються, що там немає бомби з годинниковими механізмом. Коли автор переконаний, що його видавець налаштовує проти нього пресу, то про що тут можна говорити?

* * *

Білл Бюфорд дотримав слова і таки знайшов будинок в Ессексі. Село називалося Літтл-Бардфілд. Проживання в будинку коштувало немало, проте все тоді дорожчало. «Тобі сподобається, — сказав він. — Досить непоганий будиночок». Як «підставна особа», він найняв житло від свого імени на шість місяців з можливістю продовження терміну найму. Власник «поїхав за кордон». Це був колишній будинок парафіяльного священика, збудований на початку дев’ятнадцятого століття за часів королеви Анни вже із сучасними деталями. Поліції будинок сподобався через непомітний вхід, що спрощувало процедуру потрапляння в будинок і виїзду з нього, до того ж він стояв на приватній землі й випадав з поля зору сусідів. Неподалік ріс старий сад з високими тінистими деревами, далі розкинувся луг, що збігав до гарного ставка, в якому на одній нозі стояла несправжня чапля. Після всіх отих котеджів і тісних пансіонів будинок видався просто таки розкішним. Білл приїжджатиме якнайчастіше — так, ніби він направду є наймачем. Ессекс — значно ближче до Лондона, ніж Шотландія, Повис чи Девоншир. Легше буде бачитися із Зафаром; хоча поліція відмовлялася привозити Зафара до нього. Він мав тільки десять років, і вони побоювалися, як би не бовкнув чого зайвого в школі. Вони недооцінювали його. То був хлопець із чудовим самовладанням; він розумів: на кону татова безпека. За всі роки охорони за ним жодного разу не зауважили необережного висловлювання.

Хай там як, але навіть дуже затишна тюрма залишається тюрмою. У вітальні висіли старі живописні роботи, зображання фрейлін при дворі королеви Елізабети І і портрети такої собі міс Бастарди, котра йому одразу впала в око. Вони були вікном в інший світ, однак він не міг утекти крізь нього. В його кишені не було ключа від будинку, наповненого копіями стародавніх меблів, за проживання в якому він заплатив купу грошей; він також не міг вийти за ворота на сільську вулицю. Йому доводилося писати списки покупок, з якими офіцер поліції їхав за багато миль до супермаркету. Йому доводилося ховатися у замкненій ванні або ж його заздалегідь непомітно вивозили з приміщення щоразу, коли до будинку приходила прибиральниця. І щоразу коли йому доводилося це робити, хвилі сорому підіймалися у ньому дедалі вище. Відтак прибиральниця звільнилася, сказавши, що на плебанії живуть «дивні люди». Це, зрозуміло, не могло не тривожити. Знову ж таки, складніше було пояснити присутність поліцейських, ніж приховати його перебування. Після звільнення прибиральниці вони власноруч витирали пилюку і пилососили килими. Поліція прибирала у своїх кімнатах, а він — у своїй частині будинку. Йому поводилося тепер ліпше.

У ті роки він став усвідомлювати, що люди думають, буцімто він живе в якійсь ізольованій камері чи всередині великого сейфа з вічком, через яке за ним, завжди самотнім, спостерігають його охоронці; а чи в такому ув’язненні у камері-одиночці, люди питали себе, цей товариський письменник бува не втратить відчуття реальности, свого літературного хисту і здорового глузду? Правда полягала в тому, що тепер самотність його гризла менше, ніж у будь-який інший час. Як і всім письменникам, йому не звикати до самотности, бо він щодня проводив по кілька годин на самоті. Люди, що жили з ним раніше, якось мирилися з його потребою в тиші. Проте тепер він ділив житло з чотирма здоровезними озброєними чоловіками, людьми, не звиклими до бездіяльности, що були цілковитою протилежністю книголю-бам-сидням. Вони дзенькали, гримали й гучно реготали, тож їхньої галасливої присутности неподалік нього складно було не помітити. Він зачиняв двері всередині будинку; вони залишали їх відчиненими. Він відступав; вони наступали. Він не винуватив їх у цьому. Вони насправді вважали, що він цього хоче, що йому потрібне товариство. Тож усамітнення було тим, про що йому ой як треба ще було подбати, бо тільки тоді він міг почути свої думки й працювати.

Групи захисту весь час мінялися, один офіцер не схожий на іншого. Його охороняв хлопець на ім’я Філ Пітт, здоровезний чоловік і великий любитель зброї, і за мірками Спеціальної служби він вважався стрілецьким асом, що дуже пригодилося б у бою, проте жити з ним в одному будинку було трохи лячно. У Спеціальній службі здорованя звали Рембо. Також охороняв його Дік Біллінґтон, цілковита