Читати книгу - "Джозеф Антон"

протилежність Філу, в окулярах, з люб’язною, соромливою усмішкою. Він скидався на сільського священика, якого зазвичай можна зустріти на плебанії, проте зі зброєю. Були також водії, себто КВІНЕБи. Вони сиділи у своєму власному крилі ессекського будинку, смажили ковбаски, грали в карти й нудьгували. «Хто насправді мене захищає, так це мої друзі, — сказав він Дікові Біллінґтону й Філові Пітту спересердя. — Вони надають мені свої помешкання, винаймають для мене будинки, зберігають мої таємниці. А я тим часом займаюся дурною роботою, ховаючись по туалетах і таке інше». Дік Біллінґтон ніяковів, коли він казав таке, тоді ж бо як Філ Пітт всередині аж кипів від злости; з огляду на його промовисту комплекцію й любов до вогнепальної зброї, мабуть, не варто було дратувати цього мовчуна. Вони терпляче пояснювали, що їхня теперішня робота лишень здається бездіяльністю; якби вони почали діяти, то це б свідчило про їхню величезну помилку. Служба безпеки — це зробити так, аби нічого не ставалося. Досвідчений офіцер безпеки сприймає нудьгу як частину своєї роботи. Нудьга — дуже добре. Вам же не хочеться чогось цікавішого? Цікаве — небезпечне. Тож їхнє завдання полягало в підтриманні нудьги.

Вони дуже пишалися своєю роботою. Багато хто з них казав йому, завжди вживаючи ті самі слова, що однозначно були чимось на кшталт мантри Підрозділу «А»: «Ми ніколи нікого не втратили». Ця мантра заспокоювала, і він часто повторював її про себе. Вражаючий факт — за всю довгу історію Спеціальної служби ніхто з людей, яких охороняв Підрозділ «А», не зазнав навіть поранень. «Американці не можуть цим похвалитися». Їм не подобався американський спосіб охорони. «Вони люблять затуляти небезпеку тілами», — казали вони, маючи на увазі, що американські охоронні наряди надзвичайно великі, десятки або ж навіть більше людей. Щоразу коли якийсь американський достойник відвідує Сполучене Королівство, між силами безпеки обох країн точаться ті самі суперечки щодо методології охорони. Ми можемо перевозити королеву в непримітному «форді-кортіні» по Оксфорд-стрит в годину пік, і ніхто не знатиме, хто там», — казали вони. «А янкі не можуть без своїх «наворотів». Але вони не вберегли одного президента, еге ж? І майже втратили другого». Кожна країна, як він довідався, здійснює заходи безпеки по-своєму, має свою власну «культуру безпеки». Впродовж наступних років він відчує на собі не тільки багатолюдну американську «культуру безпеки», але також залякувальну поведінку французького RAID. RAID — це «Recherche Assistance Intervention Dissuasion[101]». Останнє слово з тієї назви dissuasion, а воно передає спосіб дії французьких хлопців, видається великим применшенням. Їхні ж італійські побратими люблять роз’їжджати міськими вулицями на великій швидкості, несамовито сигналячи, з вистромленими з вікон дулами своєї зброї. Зваживши всілякі види охорони, він був щасливим мати біля себе Філа й Діка з їхнім навіть дуже м’яким підходом.

Вони не були досконалими. Ставалися помилки. Якось його привезли до будинку Ганіфа Курейші[102]. Увечері після розмови з Ганіфом він уже сидів у своєму авто й мав вирушати в дорогу, аж тут на вулицю вибігає його друг, дуже задоволений собою, і розмахує над головою великим револьвером у шкіряній кобурі. «Егей! -вигукнув Ганіф весело. — Заждіть хвилинку! Ви забули свою пукавку!»

Він почав писати. «І було воно найсумніше місто у світі — таке сумне, що й забуло, як зветься». Він також людина, що втратила своє ім’я. Він добре знав, як то ведеться сумному місту без імени. «Нарешті!» — написав він у щоденнику на початку жовтня, а кілька днів потому: «Завершив перший розділ!» Коли написав тридцять чи сорок сторінок, то для певности, що він на правильному шляху, показав їх Зафарові. «Дякую, тату, — сказав Зафар. — Мені сподобалося». В синовому голосі не вчувалося особливого захоплення. «Справді? — перепитав він. — Ти впевнений?» «Так, -сказав Зафар, а тоді після паузи: — Але декому може здатися нудним». «Нудним?» — це був крик болю, і Зафар спробував заспокоїти його. «Ні, я обов’язково б усе прочитав, авжеж, тату. Я лишень кажу, що декому може здатися.» «І що там нудне? — допитувався він. — Чому може здатися нудним?» «Знаєш, там, — сказав Зафар, — майже нічого не плигає». Це дивовижно точне зауваження. Він одразу збагнув, у чому річ. «Не плигає? — перепитав він. — Я зроблю так, що плигатиме. Віддай мені ті сторінки». І він майже вихопив надруковані сторінки з рук стурбованого сина, й тоді мусив заспокоювати його: ні, він нітрішки не роздратований, а навіть навпаки, те, що він сказав, загалом, — це найкраща редакторська порада, яку він коли-небудь отримував. Кілька тижнів потому він дав Зафарові перероблені попередні розділи і за якийсь час запитав: «А тепер як?» Хлопець щасливо засяяв. «О, тепер гарно», — сказав він.

Герберт Рід (1893-1968) — літературознавець (великий шанувальника Генрі Мура, Бена Ніколсона й Барбари Гепворт), а також поет Першої світової війни, екзистенціаліст і анархіст. Упродовж багатьох років в Інституті сучасного мистецтва у Лондоні на вулиці Мелл читалася літературна лекція на вшанування пам’яті Ріда. Восени 1989 року ІСМ надіслав до Ґіллонової агенції листа, цікавлячись, чи міг би Салман Рушді прочитати таку лекцію наступного 1990 року.

Пошта так просто до нього не доходила. Поліція забирала листи з агенції і видавництв, піддавала ретельній перевірці на наявність вибухівки й тільки тоді відкривала. Навіть незважаючи на запевнення, що від нього не приховують кореспонденції, незвичайно мала кількість одержаних ним листів образливого змісту наводила на думку про певну фільтрацію. У Скотленд-Ярді переймалися його душевним станом. Чи зможе він витримати настільки великий тиск? Чи не розклеїться цілком і повністю? Тож, поза сумнівом, вважалося за краще убезпечити його від словесних нападок з боку правовірних. Лист Інституту сучасного мистецтва випадково пробився крізь сито, і він відповів на нього ствердно, прийнявши запрошення. Йому майже одразу захотілося написати про іконоборство, про те, що у відкритому суспільстві жодна ідея чи вірування не можуть залишатися обгородженими парканом і тішитися недоторканністю від усякого роду викликів — філософських, сатиричних, ґрунтовних, поверхових, насмішкуватих, непоштивих, різких. Свобода вимагала одного — захисту самого простору дискурсу. Свобода — це суперечка, а не розв’язання суперечки, можливість піддавати сумніву навіть найзаповітніші вірування інших; вільне суспільство — не безтурботне, а бурхливе. Саме базар конфліктних поглядів є тим місцем, де гомонить свобода. Ось такі думки мали лягти в основу есею «Ніщо не священне?», і цей есей, як тільки було оголошеного про його назву й визначено день виступу, призвів до першої конфронтації з