Читати книгу - "Джозеф Антон"

Шановний містере Шаббір Ахтар!

Не можу збагнути, чому Бредфордська рада мечетей, членом якої Ви є, вважає себе уповноваженою відігравати роль культурного арбітра, літературного критика й цензора. Я знаю, і то дуже добре, що «літературна інквізиція» — утворене Вами словосполучення, яким Ви надміру пишаєтеся, — не має реального змісту. Інквізиція, варто собі нагадати, була судом, створеним Папою Григорієм ІХ 1232 року чи близько цього; вона собі поставила за мету боротьбу з єрессю в північній Італії й південній Франції, і стала вона відомою завдяки застосуванню катувань. Зрозуміло, літературний світ, який кишить людьми, яких Ви та Ваші колеги назвали б єретиками й віровідступниками, не дуже зацікавлений у придушенні єресі. Єресь, можна сказати, — це хліб насущний для багатьох представників того світу. Іспанська інквізиція, ще одна команда мучителів, утворилася через два з половиною століття 1478 року, тому, можливо, Ви маєте на увазі саме цю інквізицію з огляду на її антиму-сульманську славу. Вона, по суті, найзавзятіше переслідувала навернених з ісламу. І з іудаїзму, також. Колишніх іудеїв чи колишніх мусульман тепер хіба що зрідка піддають тортурам у світі. Я особисто лещатами для великих пальців і дибою не користувався вже... скільки ж то... протягом тривалого часу. Однак значному відсотку серед Вас — маю на увазі Раду мечетей, а також вірян, яких Ви, за Вашими ж словами, представляєте, та й усіх інших Ваших союзників в освіченому прошарку суспільства Сполученого Королівства й закордоння — таки закортіло піднести руку, коли Вас запитали, чи хотіли б Ви покарати письменника стратою за його твір. (Повідомляють, що цієї п’ятниці 300 000 чоловіків-мусульман учинили так у мечетях по всій Британії.) Чотири з п’ятьох британських мусульман, згідно із соціологічним опитуванням Інституту Ґеллапа, вважають, що супроти письменника (мене) необхідно вжити якихось заходів. А викорінення єресі й застосування з цією метою насильства є частиною не нашого, але Вашого проекту. Ви, пане, вшановуєте «фанатичність від імени Аллаха». Ви кажете, що християнська толерантність — це християнський «сором». Ви виступаєте за «войовничий гнів». Однак називаєте мене «літературним терористом». Це виглядало б смішно, та Ви не намагаєтеся когось розсмішити, й насправді, якщо добре подумати, то все це аж ніяк не смішно. Ви твердите в газеті «Індепендент», що такі твори як «Сатанинські вірші» і «Житіє Браєна[103]» необхідно «вилучити із загальнодоступних знань з огляду на їхні «негідні» засоби. Ви можете знайти людей, які погодяться з вами й казатимуть, що мій роман поганий; коли ж Ви напосідаєте на «Летючий цирк Монті Пайтона», то, як би сказав Берті Вустер[104], робите це з дурного розуму. У фіґлярський цирк та його вистави вірить дуже багато людей, і найменша спроба вилучити їх із загальнодоступних знань наразиться на озброєну мертвими папугами[105] армію супротивників, які смішно шкандибатимуть й співатимуть гімн світлій стороні свого життя[106]. Для мене стає очевидним, містере Шаббір Ахтар, що найкращий спосіб описати суперечку щодо «Сатанинських віршів» — це назвати її суперечкою між тими (схожими на прихильників «Життя Браєна»), що мають почуття гумору, й тими (схожими, думаю, на Вас), що його не мають.

Почав працювати над іншим довгим есеєм. Упродовж більшої частини року він залишався не тільки невидимим, але й також переважно німим, складаючи в голові уявні листи й надрукувавши лишень кілька рецензій й один короткий вірш, публікація якого в журналі «Ґранта» розповіла Бредфордську раду мечетей і, за словами Пітера Маєра, декого із працівників «Пенґвіна», які, вочевидь, почали вважати, так само як і пан Шаббір Ахтар, що його слід «вилучити із загальнодоступних знань». Тепер настала його черга говорити. Він переговорив з Ендрю й Ґіллоном. Це обов’язково має бути довгий есей, і він хотів знати, яким є прийнятний для преси його максимальний обсяг. На їхню думку, преса готова надрукувати геть усе ним написане. Вони погодилися, що найкращим часом для публікації такого твору стане приблизно перша річниця оголошення йому фетви. Необхідно, щоб контекст ессею був актуальний, до того ж надзвичайно велику роль відіграватиме вибір видавництва. Ґіллон і Ендрю почали робити запити. Він задумався над есеєм (який потім одержав назву «Від щирого серця»), себто над письмовою обороною свого твору із семи тисячі слів, розмірковуючи над ним, припустився грубої помилки.

Він потрапив у пастку міркувань, буцім-то його твір зазнає нападок через неправильне трактування з боку безсовісних людців, котрі намагаються в такий спосіб заробити свій політичний капітал, і буцімто його чесність піддають сумніву з таких самих причин. Якби він був підлою людиною, а його твору бракувало якости, тоді б не виникло необхідности говорити про все це на інтелектуальному рівні. Він тішив себе думкою, що коли зможе довести високохудожню цінність свого твору і з честю його відстоїть, то люди, себто мусульмани, змінять свою думку про цю книжку і її автора. Іншими словами, він хотів популярности. Непопулярному хлопцеві із закритого навчального закладу схотілося сказати: «Тепер уважно погляньте, і ви переконаєтеся, що помилялися в судженнях про мою книжку та й особисто про мене. Це не шкідлива книжка, а я — хороша людина. Лишень прочитайте есей — і ви самі все зрозумієте». Величезна дурниця. Проте, втішаючи себе, він переконувався в досяжності поставленої мети. Слова завели його в болото, вони його звідти і виведуть.

Герої грецько-римської античности Одіссей, Ясон і Еней раніше чи пізніше мусили спрямовувати свої кораблі між двома морськими чудовиськами — Сциллою та Харибдою, добре знаючи, що потрапити в лапища котроїсь із них означало б безумовну загибель. Твердо пообіцяв собі: писатиме він художній твір чи документальний, йому необхідно спрямувати свій корабель між своїми Сциллою і Харибдою — між чудовиськами страху й помсти. Якщо він писатиме соромливо-боязкі або ж сердито-мстиві речі, його мистецтво пошматують до невпізнання, й воно не підлягатиме відновленню. Він стане творінням фетви, і нічим більше. Для виживання потрібно відкинути лють і страх, хоч як би важко це було, й залишатися письменником, яким він завжди намагався бути, продовжувати йти далі вибраним шляхом. Вчинити так — означало досягти успіху. Вчинити інакше — зазнати катастрофи.

Проте він забув про третю пастку — пастку бажання домогтися чиєїсь прихильно сти, бажання, аби його, слабкого й немічного, неодмінно любили. Він виявися надто засліплений, аби