Читати книгу - "Джозеф Антон"

Знайшли шекспірівський театр «Глобус», славетне дерев’яне «О», під стоянкою автомобілів у Саутворку. У нього на очах забриніли сльози. Він саме грав у шахи з комп’ютером і дійшов до п’ятого рівня, аж почув, що віднайшли «Глобуса», і вже не годен був пересунути пішака. Випливла давнина, торкнулася сучасного, і воно стало багатшим. Думав про найвеличніші слова англійською мовою, які вперше пролунали на теперішніх Анкер-терас і Парк-стрит, де у єлизаветинську добу пролягала вулиця Майден-лейн. Місце народження Гамлета, Отелло й Ліра. До горла підступив клубок. Любов до красного письменства неможливо пояснити своїм ворогам, які любили тільки одну книжку з непорушним текстом, що не підлягав інтерпретації, будучи Божим словом, яке існує одвічно.

Неможливо домогтися від буквалістів Корану відповісти на просте запитання: чи вони знають, що після смерти Пророка впродовж доволі тривалого часу не існувало канонічного тексту? Написи часів Омеядів у єрусалимській мечеті Купол Скелі не збігаються з тим, що тепер вважається святим писанням — текстом, який уперше стандартизовано за часів третього халіфа Усмана. Самі стіни однієї з найбільших ісламських святинь свідчать про людську схильність до помильности, яка була і при народженні тієї Книги. Все, що залежить від людини, недосконале на землі. Книга поширювалася мусульманським світом в усній формі, й на початку Х сторіччя таких текстів існувало понад сім. За основу тексту, підготовленого й авторизованого університетом аль-Азгар у 1920-х роках, взято один із цих семи варіантів. Думка про наявність якогось пра-тексту, досконалого й незмінного слова Божого, є хибною. Письменники іноді брешуть, а от історія й архітектура — ні.

* * *

Йому зателефонувала Доріс Лессінґ, письменниця, що зазнала великого впливу з боку суфійського містицизму, й сказала про «неправильність ведення» його захисту. Хомейні слід ізолювати як неісламську постать «на кшталт Пол Пота». «Також, — сказала жінка відверто, -мушу зізнатися, що мені ваша книжка не сподобалася». Всі мали свою думку. Всі знали, що слід робити.

Книговидавничим світом ширився страх. Страхом Пітера Маєра щодо його майбутніх книжок заразилися інші видавництва — він уже думав, чи бува керівництво «Пенґвіна» не намагається заручитися підтримкою інших видавництв, щоб самому не виглядати надто вже легкодухо — тож тепер французьке й німецьке видавництва казали те ж саме. «Паблішерз віклі» виступив проти видання книжки у м’якій обкладинці, а він знову відчув, що тут пахне смаленим — смаленим пінгвіном. Сам Маєр відмовлявся говорити про якісь точні дати публікації книжки в м’якій обкладинці, розповідаючи про бомбу, закладену біля його будинку. Проте, як з’ясувалося, то була бомба валлійських націоналістів і нічого спільного із «Сатанинськими віршами» не мала. Той факт ніяк не вплинув на позицію Маєра. Тоні Лейсі сказав Ґіллону, що Пітер щойно одержав удома погрозу вбивства. До Ессексу приїхав Білл Бюфорд, і вони готували на обід качку. «Не переймайся», — сказав Білл.

Ґіллон і Ендрю мали розмову з людьми з видавництва «Рендом хаус» — Антоні Чітамом та Сайєм Ньюгаусом -й запитали, чи вони зацікавлені у публікації «Гаруна і моря оповідок». Вони відповіли, що зацікавлені. Проте ні вони, ні Маєр не зробили конкретної пропозиції. Тоні Лейсі казав, що «Пенґвін» «надішле листа». Зателефонував Сонні Мегта й сказав, що «робить усе можливе», аби пробитися до «Рендом хаус».

На початку листопада надійшов лист із «Пенґвіна». В ньому не містилося обіцянок щодо дати публікації книжки в м’якій обкладинці не було і пропозиції щодо нового твору. Маєр потребував «місяців» абсолютно спокійного життя, після чого він розглядатиме можливість видання книжки в м’якій обкладинці. Це видавалося неправдоподібним: саме того тижня на телеканалі Бі-бі-сі показували документальний фільм про тривалий мусульманський «гнів». Однак «Рендом хаус» повідомив про бажання провести серйозні перемовини щодо майбутніх книжок, і такі перемовини почалися.

З Ізабель Фонсекою[107] він познайомився на з’їзді ПЕН-клубу в Нью-Йорку. Вона була розумною й гарною, і вони заприятелювали. Потім вона переїхала до Лондона, тож вони часто бачилися, проте без жодного натяку на роман. У перших числах листопада 1989 року від неї надійшло запрошення пообідати в її квартирі; він пообіцяв, що спробує приїхати. Після вже звичних «шпигунських» заходів з безпеки він стояв біля її дверей з пляшкою бордо; відтак була ілюзія приємного вечора з при-ятелькою, яка за хорошим вином розповідала про всілякі лондонські літературні новини та про Джона Малковича. Відтак уже пізно ввечері стряслося лихо. Офіцер охорони — соромливий, схожий на пастора Дік Біллінґтон — нерішуче постукав у двері й покликав його на слово. Квартира — невеличка, тільки вітальня і спальня, тож групі охорони довелося зайти досередини. Плебанія, сказав він, швидко кліпаючи за скельцями окулярів, мабуть, викрита. Цього ще ніхто достоту не знає, також не знають, коли це сталося, проте в селі почалися розмови і спливло його ім’я. «Допоки все не з’ясується, — сказав Дік, — вам не можна туди повертатися». В животі йому щось аж кольнуло, й одразу нахлинуло відчуття безпо-радности. «Ви хочете сказати, — запитав він, — що я сьогодні не зможу туди повернутися? Люди добрі, це ж бо десята година». «Я знаю, — сказав Дік. — Але ми наполягаємо. Про всяк випадок». Він перевів погляд на Ізабель. Вона відреагувала миттєво. «Авжеж, заночуй у мене», -сказала вона. «Це просто неприпустимо, — сказав він Дікові. — Хіба не можна поїхати додому й усе вирішити вранці?» Дік жестами показав, що це неможливо. «Я одержав вказівку не відвозити вас туди», — сказав він.

У квартирі було тільки одне ліжко, велике двоспальне. Вони лежали одне від одного якнайдалі, а коли вночі його неспокійне тіло випадково торкалося її тіла, він одразу просив пробачення. Ночівля нагадувала сексуальну комедію: двоє друзів за волею випадку змушені спати разом на одному ліжку, вдаючи, буцімто нічого незвичайного не сталося. У фільмі якоїсь миті вони б перестали прикидатися, що сплять, і міцно «пригорнулися» б одне до одного; вранці далі тривала б комедія зі зніяковінням, а опісля прийшло б кохання. Проте в реальному житті після звістки про втрату житла, коли він не мав найменшого уявлення, що станеться завтра, коли мав дах над головою лише на одну ніч, йому не дуже й хотілося еротики. Він був удячний і нещасний, а ще. так, трохи пройнятий жагою до неї, думаючи, що сталося б, якби він усе ж таки повернувся до неї, але знав чи просто вважав, що за даних обставин