Читати книгу - "Вiйна Калiбана, Джеймс С. А. Корі"

поговорити з Мартенсом, але її розлютив цей порив. — Мені

треба подихати свіжим повітрям.

Перш ніж Мартенс устиг заперечити, Боббі встала й пішла до

ліфта.

* * *

знайти вихід, Боббі знадобилася майже година. Вона почувалася

привидом, пробираючись крізь хаотичне кипіння влади. Повз

неї квапилися інші в довгих коридорах, енергійно розмовляючи

між собою або за допомогою планшета. Боббі ніколи не була

в Олімпії, де розміщувалася будівля марсіянського Конґресу.

Вона могла на кілька хвилин перемкнути на урядовий канал, аби подивитися засідання щодо питань, які її цікавили, але

порівняно з активністю тут, в ООН, там було тихо. Люди в цьому

комплексі

будівель

управляли

тридцятьма

мільярдами

громадян і сотнями мільйонів колоністів. Порівняно з цією

кількістю чотири мільярди на Марсі раптом видалися

глухоманню.

На Марсі ніхто не сумнівався в занепаді земної цивілізації.

Ледачі, розбещені громадяни, які живуть на допомогу у зв’язку

з безробіттям. Товсті, корумповані політики, які збагачують себе

за рахунок колоній. Зіпсована інфраструктура, котра спрямовує

майже 30 відсотків своєї загальної потужності на системи

переробки, щоб не дати населенню потонути у власних відходах.

На Марсі безробіття фактично не було. Все населення було

прямо або непрямо залучене до найбільшої звитяги інженерії

в людській історії — тераформування планети. Це дарувало всім

відчуття мети, спільне бачення майбутнього. Зовсім не так, як

у землян, які жили тільки заради наступної виплати від уряду

і наступного візиту до аптеки або розважального центру.

Чи принаймні таке розповідали. Тепер у Боббі прокинулися

сумніви.

Неодноразово

звертаючись

до

інформаційних

будок,

розкиданих по комплексу, вона нарешті дісталася виходу.

Знуджений охоронець кивнув, коли Боббі проходила повз, і вона

вийшла.

Вийшла назовні. Без скафандра.

Через п’ять секунд вона дряпала двері, які, як тепер розуміла, були тільки на вихід, намагаючись зайти назад. Охоронець

пожалів її і прочинив двері. Вона забігла назад і впала на

поближній диван, хапаючи ротом повітря.

— Вперше? — усміхнено запитав охоронець.

Боббі відчула, що не може говорити, але кивнула.

— Марс чи Місяць?

— Марс, — сказала вона, коли дихання сповільнилося.

— Ага, так і знав. Куполи, розумієте? Ті, хто жив під куполом, лише трохи панікують. Поясани ж обсираються. Розумійте це

буквально. Зрештою їх відправляють додому накачаними, щоб

вони не кричали.

— Ага, — сказала Боббі, рада, що охоронець базікає, поки вона

отямлюється. — І не кажіть.

— Вони привезли вас, коли надворі було темно?

— Ага.

— Вони роблять це для позаземців. Допомагає з агорафобією.

— Ага.

— Я трохи потримаю для вас двері. Раптом вам знадобиться

знову зайти.

Припущення, що вона спробує вдруге, відразу ж підкорило

Боббі, й вона уперше по-справжньому поглянула на охоронця.

По-земному короткий, але з гарною шкірою, такою темною, аж

майже синьою. Компактне, треноване тіло і чарівні сірі очі.

У його посмішці не було й натяку на глузування.

— Дякую, — сказала вона. — Боббі. Боббі Дрейпер.

— Чак, — відповів. — Спочатку дивіться додолу, відтак

повільно подивіться на горизонт. У жодному разі не дивіться

прямо вгору.

— Думаю, тепер мені не треба пояснювати, Чаку, але дякую.

Чак пробігся поглядом по її однострою і звернувся з бойовим

вигуком піхотинців:

— Завжди вірні, Гармато.

— Завжди, — з усмішкою відповіла Боббі.

Під час другого виходу назовні вона зробила так, як порадив

Чак, і якийсь час дивилася на землю. Це допомогло їй

полегшити відчуття важкого сенсорного перевантаження. Але

тільки трохи. У ніс ударили тисячі запахів, сперечаючись один

з одним. Насичений аромат рослин і ґрунту, на який вона

могла б очікувати під садовим куполом. Мастило і гарячий

метал із машинної лабораторії. Озон від електричних двигунів.

Усі вони звалилися на неї одночасно, нашарувались один на

одного і змішались із запахами, надто