Читати книгу - "Вiйна Калiбана, Джеймс С. А. Корі"

вільною рукою його зап’ястя. Стиснула так, що захрустіли

кістки, і він вирвався з чутним здивуванням. Торссон

повернувся у кріслі до неї обличчям, вип’яливши очі та

стиснувши губи.

Жовте Сарі поклала долоню на руку протоколіста, і той

миттєво замовк. «Гаразд, тепер я знаю, хто начальник», —

вирішила Боббі.

— Мені, наприклад, — сказала Бабуся, на знак вибачення

посміхаючись кімнаті, — хочеться почути, що скаже сержантка

Дрейпер.

«Вона пам’ятає моє ім’я. Це вже цікаво».

— Сержантко? — запросила бабуся.

Не знаючи, як діяти, Боббі підвелася.

— Мені просто цікаво, чому ніхто не говорить про чудовисько?

Бабуся знову загадково посміхнулась. Усі мовчали. Тиша ввела

адреналін у кров Боббі. Та відчула, як затремтіли ноги.

Найбільше на світі вона хотіла сісти, змусити їх усіх забути про

неї та відвернутися.

Вона насупила брови й зімкнула коліна.

— Тобто, — сказала Боббі вже гучніше, не здатна стриматися. —

Чудовисько, яке вбило п’ятдесят солдатів на Ганімеді? Причина, чому ми всі тут?

У кімнаті панувала тиша. Торссон вилупився на неї так, наче

вона несповна розуму. Може, так і було. Бабуся смикнула за

жовте сарі й підбадьорливо посміхнулася.

— Звісно, — продовжила Боббі, піднімаючи протокол, —

торгові угоди, права на воду і хто кого нагне другого четверга

після зимового сонцестояння — це все ду-у-уже важливо!

Вона зупинилася, щоби глибоко вдихнути, адже сила тяжіння

і її тирада мовби позбавили її кисню. Вона бачила це в їхніх

очах: якщо вона зараз замовкне, то залишиться просто дивним

випадком і всі зможуть повернутися до роботи й забути її. Боббі

бачила, як її кар’єра, охоплена полум’ям, не впаде у прірву.

І також усвідомила, що їй байдуже.

— Але, — сказала вона, кидаючи протокол через стіл, де

здивований чоловік у коричневому костюмі ухилився, наче

може заразитися тим, що було у Боббі, від самого доторку, — як

щодо клятого чудовиська?

Перш ніж вона продовжила, Торссон зірвався з крісла.

— Перепрошую, дайте нам хвилину, пані й панове. Сержантка

Дрейпер страждає від постбойового стресу і потребує допомоги.

Він схопив її за лікоть і вивів з кімнати, а за їхніми спинами

піднялася хвиля шепоту. Торссон зупинився у приймальні

й зачекав, поки двері за ним зачиняться.

— Ви, — сказав Торссон, штовхаючи її до стільця.

В іншому випадку висушений розвідник не зміг би ніяк її

штовхнути, але, здавалося, вся сила покинула її ноги, і вона

звалилася на сидіння.

— Ви, — він повторив, а тоді сказав комусь по планшету: —

Ходи-но сюди, зараз же.

— Ви, — він сказав утретє, виставивши на неї палець, і почав

ходити з боку в бік навпроти її стільця.

За кілька хвилин у приймальню переговорної забіг капітан

Мартенс. Він раптово зупинився, коли побачив згорблену Боббі

на стільці та розгніване обличчя Торссона.

— Що... — почав Мартенс, але його обірвав Торссон.

— Це ти винен! — він сказав Мартенсу, а тоді обернувся, щоби

подивитися в обличчя Боббі. — А ви, сержантко, щойно

підтвердили, що взяти вас із собою було монументальною

помилкою. Будь-яка вигода, яку ми могли отримати, маючи

єдиного свідка, тепер змарнована вашою... вашою ідіотською

тирадою.

— Вона... — знову заговорив Мартенс.

Але Торссон тицьнув пальцем йому в груди і мовив:

— Ти казав, що можеш її контролювати.

Мартенс у відповідь сумно посміхнувся.

— Ні, я такого не казав. Я казав, що можу їй допомогти, якщо

мені дадуть час.

— Байдуже, — сказав Торссон, махнувши на них рукою. — Ви

двоє сідаєте на наступний корабель до Марса, де дасте

пояснення перед трибуналом. А тепер забирайтеся.

Він повернувся кругом і прослизнув назад у переговорну, відчинивши двері не ширше, ніж потрібно, щоби протиснути

своє тонке тіло.

Мартенс підсів до Боббі на сусідній стілець і зробив довгий

видих.

— То, — сказав він. — Як справи?

— Я щойно зруйнувала собі кар’єру? — запитала вона.

— Можливо. Тобі щось треба?

— Мені треба...