Читати книгу - "Часу немає, Рустем Халіл"

Едем грюкнув дверцятами, коли ж увімкнув світло в салоні, водій уже сидів за кермом — і тільки відкинуте крісло видавало його секрет. 

— Нам ще треба в одне місце заїхати, вбий цю адресу, — Едем простягнув йому телефон і дочекався, поки на екрані навігатора висвітиться новий маршрут. — Доведеться декого розбудити і сказати йому кілька слів. Можливо, він погодиться повечеряти з нами вдома. І ще. Запам’ятай, це дуже важливо. Якщо через кілька хвилин я передумаю, не зметикую, чого хотів спочатку, якщо звелю розвернутися, скажи мені ось що: «Життя не прощає слабкості, але з наших слабкостей воно й складається». Запам’ятав? 

Водій злякано кивнув. 

— Підіймай сидіння, їдьмо. 

Три хвилини до півночі. Залишався ще час для одного дзвінка. І Едем подзвонив додому до Віктора Шевченка. Дворецький привітав його бадьорим голосом, ніби жив на вісім часових поясів лівіше. 

— У нас пізня вечеря, — повідомив Едем. — Сервіруйте на двох. Попередь Луку, щоб вибрав найкращий шматок і приготував нам каре ягняти. М’ясо обов’язково має розсипатися під виделкою, щоб воно годилося і для старих зубів. 

По стінах кімнати кружляли в танці зелені плями світла, наче хтось увімкнув стробоскоп. Утонувши в кріслі, Едем курив сигару й пускав кільця диму, а ті зависали в повітрі. Схопивши двома пальцями останню хмаринку, він перетворив її на стрілу, яка пронизала рівний ряд кілець — і вся конструкція разом розчинилася. 

У двері постукали. У напівтемряві Едем не відразу зрозумів, де двері. Він притиснув сигару до одвірка, і вона попрощалася з ним снопом іскор. 

Спершу Едем помітив виголену голову в формі ідеальної кулі, потім високий незнайомець у чорному плащі обернувся. 

— Тук-тук, — сказав він, хоча це вже й не мало сенсу. 

— Заходьте. 

Незнайомець схилив голову набік, вивчаючи його, а потім простягнув свої сонячні окуляри. 

— Іди за мною. 

Надівши окуляри, Едем раптом опинився на даху хмаросяга і з подивом виявив на собі такий самий чорний шкіряний плащ. Унизу відливало золотом безсонне місто. Частину даху позаду Едема заповнили чоловіки в плащах і темних окулярах. Усі вони були низькорослими й зовсім не лякали. 

Незнайомець стояв на парапеті й спостерігав за потоком машин. Не озираючись на Едема, він тицьнув пальцем убік. 

— Нам треба туди. 

Едем розгледів попереду обрис стадіону і зрозумів: так, справді, треба — просто на отой дах у формі бублика. Та хіба можна подолати прірву між такими будівлями? 

— Тільки ти й зможеш, — відповів на його думку незнайомець і постукав пальцем по своєму черепу. 

І Едем йому повірив. Він вибрав місце для розбігу й став у стійку. Незнайомець кивнув йому, підняв руку і клацнув пальцями — наче вистрелив зі стартового пістолета. 

Едем побіг, відштовхнувся від парапету і злетів. 

Поли плаща ухопилися за вітер і несли його до даху стадіону. 

Він устиг призабути це відчуття польоту. У дитинстві він часто сідав на невидимий летючий килим і керував ним силою думки. Тепер же — розкинув руки і летів сам! 

Раптом почувся тріск — це відлетів один із ґудзиків. За ним другий, третій — і ось Едем уже вислизнув із плаща й шугнув униз, у безодню. 

Поверхи сусіднього будинку миготіли, як швидкісний поїзд. Земля була все ближче. Якоїсь миті Едем збагнув: він не розіб’ється, його відпружинить, як від батуту. Але перевірити здогад не вдалося. В одне з вікон вистромилася рука і схопила Едема за плече. Не дуже грубо, але достатньо, щоб спинити його падіння. 

— Пане президенте… 

Голос долинав зверху. Хитаючись на чиїйсь руці, Едем вдивлявся в безмісячне небо, але не бачив того, хто говорив. 

— Доброго ранку! 

Едем виринув зі сну. Він лежав на вузькому ліжку. Грубий квадратний торшер, якому місце радше в провінційному антикварному магазині, але не в сучасній спальні, засліплював. Едем затулився долонею й нарешті роздивився силует чоловіка, що розбудив його. 

— Що? — пробурмотів він, не зумівши вигадати кращого запитання. 

— Справа першорядної важливості. Вас чекають у ситуативній кімнаті. 

Едему коштувало чималих зусиль сісти. У голові гуло. Чоловік підняв ролети, і кімнату залило сіре світло, від якого стало холодно. 

Пахло старими бібліотечними книжками, хоча жодної літератури в цій обставленій по-спартанському кімнаті не було — тільки ліжко, кілька стільців зі складеним на них одягом і тумбочка з торшером. Вузька кімната наводила на думку, що перед тим, як перетворитися на спальню, вона була кабінетом. 

Чоловік сховався за дверима й через пів хвилини з’явився знову з синьою капсулою на паперовій серветці та склянкою води. 

— О котрій я вчора ліг? — спитав Едем. 

— Уже через кілька хвилин вам стане краще, — відповів той, навчений у таких ситуаціях не показувати, що чогось не знає. 

Едем, як хлопчак, лизнув пігулку і, не зробивши жодних дегустаційних висновків, проковтнув. Згадав, що сусідні двері ведуть до ванної кімнати. Підвівся — й відчув незвичну важкість у нозі. 

На полиці, упакована в поліетилен, його чекала свіжа спідня білизна. На умивальнику — нова зубна щітка й набір для гоління. Кілька рушників. 

Нахилившись, аби не вдаритись об полицю, якщо в дзеркалі раптом з’явиться джин, Едем глянув на своє відображення. 

Джин не з’явився, але від побаченого Едем смикнувся й таки вдарився. 

— Дідько! 

У дзеркалі розтирав забите місце чоловік під п’ятдесят. Худе обличчя зі впалими щоками. Рання сивина. Мішки під очима, що, здавалося, могли вмістити всі страждання світу. 

— Це надто далеко зайшло, — пробурмотів Едем. 

Із дзеркала на нього дивився Олекса Антоненко — президент України. 

Едем спробував зібратися з думками, але в голові й досі гуло. Він відрегулював воду до стерпно холодної і став під душ. 

Можна наділити людину величезними грошима або величезним талантом, але отакою величезною владою — тут уже джин точно передав куті меду.