Читати книгу - "Мор, Михайло Андрусяк"

Фальміон зупинився за кілька кроків від трону і низько вклонився, притримуючи плащ рукою.

— Так, ваша величність, усі живі та здорові, дякую, що дозволили мені їх відвідати, — сказав він із ноткою удаваної щирості. — Ви завжди такі милосердні та щедрі.

— О, звісно! — сміючись, перебив його Аподон. — Я дбаю про всіх своїх підданих. Навіть таких веселих дурників, як ти!

Король зробив великий ковток вина, і кілька крапель потекли його бородою. Потім він відкинувся назад і гучно зітхнув.

— Ну, якщо ти повернувся, значить, настав час знову розважити мене! — додав він, розмахуючи келихом. — У мене був жахливо нудний день.

Фальміон ледь стримав іронічну посмішку і, піднявши голову, відповів:

— Ваша величність, я завжди радий потішити вас. Але спершу дозвольте мені трохи відпочити після дороги, щоб підготувати щось справді особливе для вашого задоволення.

Аподон махнув рукою, ніби це була незначна дрібниця.

— Добре, добре! Іди, але не змушуй мене чекати. Завтра хочу бачити твій найкращий виступ, мій дорогий блазню!

— Звісно, ваша величність, — відповів Фальміон, ще раз уклонившись.

Вийшовши з тронної зали, він знову прибрав усмішку зі свого обличчя. Його очі блищали холодною рішучістю. Він дістав амулет із прихованої кишені і, тримаючи його в руці, прошепотів:

— Все йде за планом. Скоро все зміниться.

Фальміон, дочекавшись моменту, коли всі члени королівської сім’ї вирушили на вечерю в бенкетну залу, тихо прослизнув коридорами замку. Його кроки були беззвучними, а рухи плавними, мов у тіні. Він знав, що час обмежений, і будь-який шум міг зруйнувати весь його план.

Відчинивши двері кімнати Маркуса, Фальміон швидко оглянув приміщення. У кімнаті панував порядок, властивий для королівського спадкоємця, але атмосфера була холодною і позбавленою затишку. Ліжко зі шкіряним узголів’ям стояло біля вікна, крізь яке пробивалися останні промені сонця. Фальміон підійшов до ліжка і, нахилившись, обережно сховав амулет під матрацом.

— Все йде ідеально, — прошепотів він собі під ніс, випрямляючись.

Проте коли він повернувся, щоб вийти, на порозі стояла літня жінка. Це була прибиральниця замку — одна з тих, кого завжди помічають, але ніколи не сприймають серйозно. Її погляд був підозрілим, а руки схрещені на грудях.

— Що ж це ти там робив, блазне? — запитала вона, її голос був тихий, але настирливий, із ноткою недовіри.

Фальміон миттєво змінив свій вираз обличчя, надавши йому невинності та веселощів.

— Ах, дорога моя, — почав він, посміхаючись, — я просто заблукав. Цей замок, знаєте, він мов лабіринт! Не міг знайти свою кімнату, ось і вирішив подивитися, чи це не вона.

Жінка нахмурилася, її погляд залишався колючим.

— Заблукав, кажеш? У кімнаті принца? Дуже цікаво.

— Ну, хіба я винен, що ці коридори всі такі схожі? — засміявся Фальміон, театрально розводячи руками. — Ви ж знаєте, я блазень, моє завдання — веселити, а не орієнтуватися в просторі.

Жінка хитнула головою, але відступила вбік, дозволяючи йому пройти.

— Дивись мені, блазню. Якщо ще раз тебе побачу там, де тобі не місце, — повідомлю охороні.

Фальміон уклонився, його посмішка була іронічною.

— Звісно, моя люба! Як же я міг би ослухатися таку мудру жінку?

Вийшовши з кімнати, Фальміон знову набув серйозного вигляду, його кроки стали впевненішими.

— Ще один крок до мети, — подумав він, прямуючи коридором.

Великий замок Форлеону наповнився тишею, яка приховувала в собі тягар минулого дня. Маркус, стомлений від постійних докорів мачухи й зневаги сестер, повільно повернувся до своєї кімнати. Він зачинив за собою двері, спершись на них, мовби намагаючись сховатися від усього світу. Його плечі були напружені, а очі повні сліз.

Ліжко здавалося єдиним притулком. Маркус ліг на нього, обіймаючи подушку, і закрив очі. Проте замість спокою його накривала хвиля пригніченості. Він намагався стримати емоції, але ті рвалися назовні. Перші сльози впали на подушку, і він почав плакати. Спершу тихо, але потім усе сильніше. Його плач відбивав біль, самотність і гіркоту, які накопичувалися роками.

У той час у темному куточку кімнати, прив'язаний до амулета, Мор спостерігав. Його тіньова форма зливалася з темрявою, але всередині вирувала буря думок. Він знав, що повинен знайти підхід до хлопця, але кожна спроба викликала сумніви.

"Він усього лише дитина. Така ж дитина, якою був я, коли мене залишили одного…" — думав Мор, його форма коливалася, відображаючи хвилювання.

Тривалість плачу Маркуса розтягнула час, і здавалось, що цей біль не має кінця. Мор відчував кожну емоцію, кожен надрив. Хлопець плакав годинами, і це торкнулося серця навіть у того, хто вже не мав справжнього тіла.

"Цей біль знайомий мені. Я знав його. Я відчував його. І тепер я повинен використати його."

Мор зібрав усі свої сили, щоб заспокоїтися й знайти потрібні слова. Його тіньова форма ледве помітно з’явилася поруч із ліжком. Голос, тихий і водночас теплий, пролунав у кімнаті:

— Ти не сам, Маркусе. Я розумію твій біль.

Маркус різко підняв голову, його серце застукало швидше. Він оглядав кімнату, але нікого не побачив. Голос, який він почув, був тихим і незнайомим, але в ньому було щось заспокійливе. Хлопець сів на ліжку, намагаючись вгамувати страх.

— Хто тут? — тремтячим голосом запитав Маркус, його очі металися по кімнаті, шукаючи джерело звуку.

— Спокійно, — знову пролунав голос, тепер трохи ближче. — Я не завдам тобі шкоди.

Маркус помітив легкий, ледь помітний силует біля підніжжя ліжка. Тінь виглядала нереально, мовби це був сон.

— Хто ти? Що ти таке? — вигукнув хлопець, відсмикнувшись назад до узголів’я.

— Мене звати Мор, — тихо відповіла тінь, її форма трохи змінилася, набувши людських обрисів. — Я… як і ти, пережив багато болю. Я знаю, як це — бути самим.