Читати книгу - "Мор, Михайло Андрусяк"

— Як ти потрапив сюди? Що ти робиш у моїй кімнаті? — Маркус тепер не відводив погляду від тіні, його страх перемішався зі здивуванням.

— Я не ворог тобі, — запевнив Мор. Його голос став теплішим. — Я тут, щоб допомогти. Ти особливий, Маркусе. Твій біль робить тебе сильним. Але зараз ти відчуваєш лише самотність і зневіру.

Маркус затамував подих. Слова незнайомця, хоч і звучали дивно, торкнулися чогось глибоко всередині нього.

— Я… я не знаю, про що ти говориш, — пробурмотів він, відводячи погляд. — Ніхто мене не розуміє. Ніхто мене не чує. Навіть мої сестри… вони лише знущаються з мене.

— Але я чую, — перебив його Мор, наближаючись трохи ближче. — Я знаю, як це — коли кожен день здається боротьбою. Коли здається, що ти лише тягар. Але це не так. Ти можеш бути сильним. Ти можеш змінити все.

Маркус уважно подивився на тінь. Його страх поступово розсіювався, поступаючись місцем цікавості.

— Що ти хочеш від мене? Чому ти тут? — запитав він.

— Я хочу допомогти тобі, — відповів Мор. — Разом ми можемо знайти шлях до твоєї сили. До того, щоб стати тим, ким ти хочеш бути.

Маркус мовчав, його розум борсався в суперечливих емоціях. Він не довіряв тіні, але водночас слова Мора пробуджували у ньому надію.

— Що сталося з твоїми батьками? — запитав Мор, його голос був тихим, але в ньому відчувалася щира зацікавленість.

Маркус опустив очі, його руки стиснули ковдру, ніби шукаючи опори.

— Вони померли... — прошепотів він, ледве підбираючи слова. — Мама, тато... вони померли, коли я тільки народився.

Хлопець на мить замовк, здавалося, що він зважує кожне слово.

— Від них лишилися лише історії, які розповідають інші. Але ці історії... вони холодні, без почуттів. Наче їхні життя були просто частиною королівської обов’язковості. — Він підняв погляд, у його очах була суміш болю і смутку. — Ніхто ніколи не говорив, як вони насправді любили чи що вони думали про мене. Тільки офіційні фрази.

Мор на мить затих, слухаючи. Він відчув знайомий біль у словах Маркуса.

— Я теж втратив батьків, — нарешті відповів він, і його голос став трохи хрипким. — Їх забрали в мене. Але те, що я пам’ятаю... їхні обійми, їхні голоси, їхню любов — це те, чого вони ніколи не зможуть забрати. Навіть якщо всі історії будуть стерті.

Маркус замислився над словами тіні, його обличчя наповнилося м’якою печаллю.

— Тобі пощастило пам’ятати, — сказав він, ледь чутно. — Я навіть не знаю, як це — бути любленим. Вони залишили мене в цьому холодному світі, серед людей, які не бачать у мені нічого, окрім загрози.

Мор підійшов ближче, його силует тепер став трохи чіткішим у світлі місяця.

— Можливо, ти не знаєш, як це, — сказав він, його голос був наповнений співчуттям. — Але ти можеш знайти це в собі. Твоя сила — не в тому, що говорять про тебе інші. Вона в тому, що ти обираєш бути. І я можу допомогти тобі знайти цей шлях.

Пройшло два місяці. Щоночі, коли замок затихав, Маркус прокрадався до своєї кімнати, з нетерпінням чекаючи нової розмови з Мором. Ці вечори стали для нього острівцем спокою і розуміння в світі, де йому бракувало близькості та підтримки.

Мор, який спочатку був лише таємничою тінню в амулеті, тепер став справжнім другом для юного принца. Він слухав його думки, давав поради та навіть жартував, коли Маркус був надто серйозним. Їхні розмови охоплювали все: від політики та обов'язків королівської крові до дитячих спогадів і мрій про майбутнє.

— Ти знаєш, Мор, я ніколи раніше не мав справжнього друга, — одного разу зізнався Маркус, сидячи на краю ліжка. — Ті, хто навколо мене, бачать лише принца, а не мене, справжнього. А ти... ти мене розумієш.

Мор відповів голосом, який був сповнений тепла і щирості:

— Ти навіть не уявляєш, наскільки я ціную наші розмови, Маркусе. Ти дав мені можливість знову відчути себе живим, хоч я вже давно не належу до світу живих. Ми з тобою — дві душі, які знайшли одна одну в найтемніші часи.

Маркус посміхнувся, його обличчя було розслабленим, без звичних тривог і напруги.

— Ти навчив мене бути сміливішим, — сказав він. — Завдяки тобі я почав дивитися на світ інакше. Мені здається, я готовий до чогось більшого.

Мор на мить замовк, немов підбирав правильні слова.

— І ти будеш готовий, Маркусе. Але пам'ятай: у цьому світі сила — це не тільки зброя чи трон. Сила — це твоє серце і твої переконання. Вони роблять тебе тим, ким ти є.

Маркус схилив голову, вдячно кивнувши.

— Дякую, Мор. Я не знаю, як би я справився без тебе.

— А ти знаєш, що твої батьки, Маркусе, все ще є, — прошепотів Мор, його голос лунав майже як вітер, що ковзав кімнатою.

Маркус здригнувся, раптово нахилившись уперед.
— У сенсі? Де? Звідки ти це знаєш? — у його голосі відчувалася змішаність тривоги та надії.

Мор відповів спокійно, з легким відлунням у своїх словах:
— Вони зараз у Саду Душ.

— Саду Душ? — Маркус здивовано повторив ці слова, ніби пробуючи їх на смак. — А як туди потрапити? — запитував він із неприхованою цікавістю, ніби Мор міг би подарувати йому спосіб побачити тих, кого він втратив.

Мор, ніби обережно зважуючи свої слова, промовив:
— Туди потрапляють лише ті, хто... помирає.

Маркус заціпенів. Його погляд зафіксувався десь у порожнечі, а пальці нервово стиснули край ковдри. Він ніби не міг повірити в почуте, але слова Мора, хоч і прості, звучали так впевнено, що хлопець почав довіряти їм.

— То вони справді там? — тихо промовив він. Його голос тремтів, а в очах блищали сльози.

— Так, вони чекають, — підтвердив Мор, намагаючись звучати впевнено, хоча сам відчував легке збудження від своїх слів.

— Чекають на мене? — прошепотів Маркус, його голос ставав усе більш приглушеним, а дихання частішало.

— Можливо, — відповів Мор, залишаючи відповідь навмисно неоднозначною. — Але ти повинен бути впевненим у собі, перш ніж вирушити до них.