Читати книгу - "Мор, Михайло Андрусяк"

Слова Мора затихли в тиші, залишаючи Маркуса сам на сам із думками, що крутилися вихором у його голові.

Наступного дня, коли ніч уже накрила Форлеон своїм темним плащем, Маркус влетів до своєї кімнати, мов вихор. Його обличчя було заплаканим, очі червоними від сліз, а руки тремтіли від емоційного напруження. Він не міг більше стримувати почуттів, і перше, що він зробив, – це закричав.

— Я так більше не можу! — його голос звучав розпачливо і зламано. — Матільда… вона… ця жінка назвала моїх батьків виродками, які породили таке, як я!

Маркус упав на коліна посеред кімнати, схопившись за голову, і почав ридати, його плечі здригалися з кожним вдихом. Він виглядав, як людина, яка вже не знаходить сенсу в боротьбі.

Мор, чия присутність у кімнаті була майже невідчутною, промовив тихим, але проникливим голосом:

— Маркус, не варто мучитися.

Юнак підвів голову, його очі, наповнені сльозами, дивилися на джерело цього голосу. У ньому було щось заспокійливе, але водночас небезпечне.

— Я більше так не можу… — ледве прошепотів Маркус, слова важко зривалися з його губ. — Я хочу до батьків… до тих, хто буде мене любити.

Його голос знову затремтів, і він знову закрив обличчя руками. У цей момент він був уразливішим, ніж будь-коли раніше, і кожне слово, яке він чув, вбиралося в його зламану душу.

Мор нахилився ближче до Маркуса, його голос став тихим і спокійним, як шепіт вітру:

— Тоді ти знаєш, що варто зробити.

Ці слова зависли в повітрі, наче холодна тінь, яка охопила кімнату. Мор не тиснув, не примушував, але його слова прозвучали, як непохитна істина, яку Маркус уже не міг ігнорувати.

Юнак упав у глибокі роздуми, його руки опустилися, а погляд застиг. Він уже не плакав, але його обличчя було блідим, мов у людини, яка стоїть на межі важливого рішення.

— Так, я вирушу до батьків у Сад душ, — тихо прошепотів Маркус, піднімаючись із підлоги. Його очі були повні рішучості, але водночас у них залишався слід болю, який він носив у собі всі ці роки.

Маркус покинув свою кімнату і повільно пішов темними коридорами замку. Його кроки віддавалися луною, наче весь замок був свідком його намірів. Він направився до кухні, місця, де він міг знайти все, що йому знадобиться для його вирішення.

Коли він увійшов у кухню, всередині було тихо, за винятком легкого потріскування дров у печі. На столі залишалися залишки вечері, а біля кухонного столу працювала та сама літня жінка, яка раніше робила зауваження Фальміону. Вона обернулася, почувши його кроки, і одразу помітила його заплакане обличчя.

— Принце, що ви тут робите? — схвильовано запитала вона, відкладаючи ложку, яку тримала в руці.

Її голос був наповнений турботою, але водночас у ньому звучав страх, адже вона ніколи раніше не бачила принца в такому стані.

— Йди звідси! — різко вигукнув Маркус, його голос був твердим, але зламаним.

Жінка на мить застигла, але побачивши його рішучий погляд, поквапилася покинути кухню. Її кроки були швидкими, а очі повні тривоги.

Коли кухня залишилася порожньою, Маркус обвів її поглядом. Його руки тряслися, але він змусив себе діяти. Він узяв зі столу кухонний ніж і дивився на нього, ніби перевіряючи свою рішучість.

З цим ножем у руці він повільно повернувся до своєї кімнати. Його кроки були важкими, але впевненими. Увійшовши до кімнати, він зачинив за собою двері, немов відсікаючи весь зовнішній світ. У кімнаті панувала тиша, яка лише посилювала напругу, що наповнювала повітря.

— Мор, я готовий, — тихо промовив він, дивлячись у темний кут, де, як він відчував, був його єдиний друг.

Мор мовчки спостерігав, його тіньова форма ледве виднілася в сутінках кімнати. Він нічого не відповів, але Маркус відчув підтримку, яка, здавалося, пронизувала його зсередини.

Принц сів на ліжко, тримаючи ніж у руці, і глибоко вдихнув. Його очі були спрямовані в нікуди, а розум наповнений думками про батьків, яких він так бажав побачити.

Маркус сидів на краю ліжка, стискаючи ніж. Його руки тремтіли, але не від страху — це була суміш відчаю, болю і зневіри. У голові лунав голос Мора, який тепер здавався йому єдиним другом, єдиною людиною, яка його розуміла.

— Їхній світ тепер кращий, — прошепотів Мор. — Вони там чекають на тебе, Маркус. І лише тобі вирішувати, коли зробити цей крок.

Маркус нахилив голову, сльози текли по його обличчю, краплями падаючи на підлогу. Він згадав усі свої дні в замку: жорстокі слова Матільди, байдужість Аподона, насмішки оточуючих. Всі ці спогади переповнювали його серце болем. Він відчував, що в цьому світі для нього немає місця.

— Мама... Тато... — прошепотів він. — Чому ви мене залишили?

Він підняв ніж, направивши його до свого серця. Лезо блиснуло в слабкому світлі місяця, яке пробивалося крізь вузьке вікно кімнати.

— Зроби це швидко, Маркус, — тихо промовив Мор, його голос був майже співчутливим. — Тоді ти знайдеш спокій.

Принц зробив глибокий вдих, його руки більше не тремтіли. Він був готовий зробити останній крок. Але раптом за дверима почувся звук. Хтось біг коридором, і ось уже хтось постукав у двері.

— Принце Маркус! Принце! Відкрийте, це важливо! — почувся схвильований голос тієї самої літньої жінки, що працювала на кухні.

Маркус здригнувся. Його пальці розтиснули ніж, і той упав на підлогу з гучним стуком. Мор у тіні мовчки спостерігав.

— Принце, будь ласка! Що б не сталося, поговоріть зі мною, — жінка вже майже благала.

Маркус піднявся з ліжка, його обличчя було мокрим від сліз. Він підійшов до дверей і зупинився, вагаючись.

— Чого ти хочеш? — нарешті запитав він, його голос був слабким, але в ньому все ще відчувалася гіркота.

— Ви потрібні цьому світу, — відповіла вона. — Не важливо, що інші говорять. Ви наш майбутній король, і ваші батьки б пишалися вами. Прошу, не робіть нічого необдуманого.

Мор, ховаючись у тіні, спостерігав за сценою. Його тінь колихалася, ніби зловісний вітряк. Він знав, що цей момент був критичним.