Читати книгу - "Заклятий козак"

І ніч накрила і город, і землю. Тихо і в небі, і на землі. Город мов мертвий. Тільки де-не-де завиє собака.

Мертва тиша і над турецьким станом. Погасли огнища, що ще з вечора палали й тріщали сухими очеретами і не блимало ніде, бо стан спочивав мертвим сном після тяжкої кількаденної роботи.

Ібрагим-паша опізнився з своєю «іскрою», і Його пекло не кинуло до неба Чигирин з його церквами, стінами, гарматами, людьми… Сю ніч Чигирин справив кривавий бенкет, який і не снився Ібрагиму-паші: всі копачі були вирізані під землею, в траншеях, а бочки з порохом Чигиринці залили водою… Шайтан-паша скреготав зубами і рвав на собі дорогий халат, падишахів подарунок…

Займалась зоря. Юрась стояв на окопі проти старого міського валу, звідки виносили мертвих копачів, і потомленими безсоницею очима дивився на Чигирин. Там, по церквах, тихо, якось-то молитвенно дзвонили - мабуть до ранньої обідні, і ті дзвони рвали Юрасеві душу. Під ті дзвони колись, малою дитиною, він прокидавсь, було, і знов засипав, мов його мати під ті дзвони колисала.

А тепер йому не то що до тих церков, та й до городу стежка заказана.

XX

Того ж року, на другий чи на третій день після зимного Миколи, у Сірка в курені сиділа січова старшина та три значні запорожці - Леонтій Корж та Яким Яворницький з Павлом Пелехом. Запорожці тільки у той день вернулись у Січ з далекої дороги.

- Так, так, - казав Сірко, сидячи коло столу, на котрім стояли чималий боклаг з зеленого скла, срібна дорога чаша, а коло них закуска: хліб та в’ялена риба. - Так, так… Сказано, з великої хмари та малий дощ, - казав, осміхаючись, Сірко. - Ану, панове, випийте з дороги ще по чарці та розкажіть, з чого 6 то на такого вояку, як Ібрагим-Шайтан-паша та напав заячий дух? Я про «козака-нетягу» вже й не питаю.

- Та воно так було, батьку-отамане, - почав Пелех. - Я майже не відходив тоді ні від Шайтана-паші, ні від Хмельниченка. Так ото як двадцять третього чи двадцять четвертого серпня Ібрагим-паша надумав вже через підкопи знести город, я, приложившись до хреста, моргнув отцю Іоні, як тільки він повернув від Хмельниченка, що вранці Чигирин попаде у пекло. Так ото отець і приніс моє тайне слово у город, а чигиринці, не дожидаючись пекла, у ту самісіньку ніч несподівано вибігли з города, деякі з боклагами води, та зараз у підкопи, вирізали до ноги усіх там копачів і порох залили водою… Так після того я сам бачив, як Ібрагим-паша лютував, мов звір, і сам шматував на собі свій дорогий халат, а Хмельниченко вискочив з свого намету, мов несамовитий, і стояв роззявою, дивлячись на Чигирин, неначе корова на нові ворота. Коли дивлюсь, мов опечений, летить старий Васюта Макогін з деякими козаками, весь у пилу й поросі, вуси осмалені, шапка кулями прострілена, і через силу вимовляє: «Москалі йдуть! Грицько Ромодан веде, а за ним і гетьман попович з козаками!» «А далеко?» - питає Юрась. «Вже у Дніпро лізуть». Юрась зараз метнувся до Шайтана, а той через сурмачів покликав Нуредина-хана і велів з ордою гнати у мертву голову, щоб не пускав через Дніпро ні москалів, ні козаків…

- Де вже! - перебив його Яворницький. - Ми тоді з паном Левоном і деякими з наших братчиків були саме там, по сім боці Дніпра. Так де вже було орді зупинить москалів! Вони там, по тім боці поставили саме на березі свої ломові гармати і сиплють залізними кавунцями та горіхами на сей бік в орду, мов у галич. А де ж було татарві з своїми стрілочками супроти залізних кавунів! А там вже й човнів, і чайок вздовж берега видимо-невидимо: хоч би тобі один рибалка з своїм дубом або з душогубкою пристав до сего берега - усі, мов качки, майнули туди, до козацьких човнів… Бачить Нуредин-хан, що непереливки, зараз гонить до Шайтана своїх вітроногих чортів: «Не вдержу, - каже, - москаля, ратуй сам!» Сірко скинув очима на старшину і покрутив головою.

- Ну, а що ж було далі?

- А далі було ще гірше, - сказав Пелех. - Як прибігла татарва від Нуредина, як сказала, що москаль і на воді не тоне, і на огні не горить, Шайтан миттю забрав усю свою силу, а намети і обоз покинув коло Чигирина, щоб у городі не догадались, що він утікає, та, звелівши стріляти із гармат по городу, метнувся до москалів.

- А Хмельниченко? - спитав Сірко.

- Хмельниченка він зоставив під городом. Та недовго він і стояв. Шайтан не зупинив москалів і козаків. Увесь день двадцятого серпня, в суботу, стріляли турки із гармат на той бік Дніпра, щоби не підпускати москаля до води, та тільки гетьман попович добре у шори убрав Шайтана: він звелів спустити униз по Дніпру козацькі чайки та човни, а ніччю козаки усі чисто й перевезлись на сей бік. Так: ото вранці, у святу неділю, як оглянувся Шайтан, аж козаки вже смалять його у потилицю, а москалі з другого боку знай залізними кавунами обсипають. Не вдержав і він, та знов до Чигирина, до свого обозу й наметів, та вже крадькома, мов собака з осмаленим хвостом, поза Тясмином, і тільки ніччю добравсь до Чигирина. А що тут було - і сміх, і горе! Всю ніч велів стріляти до городу, а ранесенько, коли ще було поночі, і учкурнув з-під Чигирина, тільки п’ятами покивав, звелівши підпалити свій стан, - усе, що не вспів з собою забрати… А Хмельниченко аж волосся на голові рве. Вдарились вони з-під Чигирина за Інгул, та, не добігши трохи до Бугу, розбились надвоє: Ібрагим-паша з Хмельниченком потягнули за Буг, до Акерману, а сердешний Нурединко-ханок…

- Тепер наш сват до якого часу, - осміхнувся Сірко, - він, дякуючи нам за ласку, вже прислав з Кизикерменю і борошна гаразд таки, і самопалів, і зілля та олова… Наші хлопці, тоді як він утікав з ордою до себе, перевозили його