Читати книгу - "Заклятий козак"

- Так ото турецьке військо до Акерману, а ми за ним… А що потім там було, - і не дай Мати Божа!.. Ніколи б не хотів я у турецькі паші пошитися. Аж мороз за шкурою, як згадаю…

- А що, - спитав писар, - було весілля, та й з дружками й з боярами?

- Було, пане писарю, ще яке було! - аж скрикнув Пелех. - У нас, як часом було провинився поганий козарлюга або й сама ледаща старшина, так її киями заб’ють, або камінь на шию, та у Дніпро, чи то в Чортомлик раки ловити, а там - не дай Боже! - надивились ми, як очі не повилазили.

- Ну? - зацікавився писар.

- Та що вже й казати! - махнув рукою Яворницький. - Як ото добігла до султана звістка, що Ібрагим-паша не добув Чигирина, то так розлютувався, що прислав кожному з них по шовковому очкуру.

- Знаю я ті очкури, - тихо промовив Сірко.

- Аж чотирнадцять їх прислав султан Махмуд у Акерман; дванадцяти пашам - кожному по шовкому шнурку, та по шнурку Ібрагиму-паші і Нуредину-хану…

- Як? І Нурединові? - аж підскочив Сірко.

- І Нурединові, батьку отамане; самі ми, здорові були, і пан Павло, і пан Левонтій, і я - своїми очима бачили те, бодай ніколи не бачити!.. Ось як воно було. На полі, коло Акерману, вириштувалось лавами усе турецьке військо, що було під Чигирином - яничари, семени, спаги, молдавани, волохи, копачі - уся турецька сила - з пашами, мурзами, агами і беями. Попереду під червоною корогвою - Хмельниченко, - білий-білий, як крейда, Тут же, перед військом, трохи осторонь Ібрагім-паша, Нуредин-хан і дванадцять пашів, сказати б, отаманів чи то полковників, або й повище. У самого Ібрагима-паші лице мов попелом сірим присипане. І другі паші не кращі. Над ними полощеться у повітрі зелена корогва пророкова, а на ній золотий серп молодика Перед лави виступає значний чауш із Царгорода, гонець падишаха з фірманом на золотому блюді, котре держить у руках чорне-чорне, як вуголь, арапча у червоному з жовтогарячим убранню, а чотирнадцять яничарів, у синьому з білим, виносять перед військо на чотирнадцяти срібних блюдах по шнурку, - шнурки червоні, зелені, чорні, блакитні… Хмельниченко глянув на ті шнурки і позеленів, мало з коня не впав. І його шнурок там, думає, який - червоний, зелений? Чауш бере з золотого блюда фірман і читає… Ми вже бачимо, до чого воно; удавити кожного тим шнурком, як цуценя… І підносять яничари кожному по шнурку… Тільки Юрасеві не було шнурка…

- Не було? - спитав Сірко. - Не варт і шнурка, не заслужив… Ну?

- Ми вже й не дивились, що там потім було - гидко стало і вернулись до Юрасевого намету.

В сю хвилю у курінь увійшов Петро Халява і перехрестився на образ.

- З п’ятницею були здорові, - уклонився він.

- Ходи і ти здоров, Петре, - обізвався Сірко. - За яким ділом, козаче?

- Та он там якісь люди до брами під’їхали - чи воно москалі) чи воно ляшва… Я вже й не второпаю, батьку отамане, - чи бити кого, чи не бити: то кажуть - москаля бий, а завтра - не бий москаля, бо москаль - свій брат… То, бувало, я татарву бив, а тепер не знаю - чи бити, чи їй браму відчиняти… Майже і ляшву - не знаю - чи бити, чи не бити… Такі порядки настали…

Всі засміялись, бо давно знали, що у Халяви «не всі дома», а козак щирий.

- Спасибі, Петре, - сказав Сірко, - ти у нас вартовий на всю губу. Кажи, що воно там таке?

- Та таке, батьку отамане, що я й головою своєю не розчовпаю. Під’їжджає воно під браму, чи то воно Москва, чи то воно ляшва легкодуха. Я й питаю: що воно за людина? А воно: я піддячий з Москви, - каже. - А який там піддячий, коли в него й коси чорт має. Я йому й кажу: який ти у іродового батька піддячий, коли в тебе коси чорт має? А воно як зарегоче, а я як крикну: пугу! пугу! пугу! - та зараз і наставив йому мушкета саме у його мурло, межи очі… Тут вони всі, що з ним були, так і покотились. - Я, каже, Артем Золотар з товариством від ясновельможного пана гетьмана, а він піддячий Омелян Шостаків з царською грамотою до пана кошового і до війська запорозького низового. - Так який же він піддячий, коли без коси! От я й прийшов спитати, чи бити його, чи не бити?

- Ні, козаче, не бий, а впусти у браму, - сказав Сірко. - Іди, спасибі, що так пильно доглядаєш нашої матері Січі. Мало у нас таких щирих вартових як ти, Петре. Без тебе пропала б Січ.

Петро похнюпився, мов дівчина, до котрої залицяється парубок, і вийшов з куреня, промовивши; «щасливі зіставайтеся, панове».

- От дурне, а щире, - сказав Сірко. - А що воно там таке, з Москви? Яким то вітром звідти дує? Побачимо.

XXI

Через яку там годину Сіркові сказали, що приїхав з Москви піддячий Омелян Шостаків і що вожами собі із Батурина узяв він Артема Золотаря з товариством, а, увійшовши у Січу, став у батуринському курені у гречина Павла. Того ж дня він появився у Кошу і просив, щоби його допустили до кошового. Тоді сам отаман пішов до нього у курінь. Звичайно, поздоровкались. Сірко, як слід, спитав про здоров’я його царського пресвітлого величества і хотів віддати грамоту тут же кошовому на руки, але Сірко грамоти на руки на прийняв.

- Дякувати його царському пресвітлому величеству на милостивій грамоті, - сказав він. - Але у нас, війська запорозького низового, того не завелось, щоби грамоти приймати на руки. Нехай пан Омелян - ласка панова - винесе грамоту на Січову раду завтра і на очах військового товариства віддасть її кому слід.

Не вспів Сірко вийти з батуринського куреня, як до його вже біжить вартовий Петро Халява.

- От лихо, батьку отамане, ще якогось там Ірода принесло: чи бити його, собачого