Читати книгу - "Заклятий козак"

- Та хто там такий? - спитав Сірко.

- Та якась татарлюга. Очі йому от такі! З голуб’яче яйце.

- Чого ж йому треба?

- Каже, що він ханський осавула, задля окупу татарських полоняників.

- Так впусти, мерщій впусти його, Петре: у нас на Кошу зосталось тих грошенят, як кіт наплакав.

Халява метнувся до брами. І справді то був осаула нового хана Мурад-Гірея, що наставили замість Нуредина. Його зустрів військовий осаула Іван Шило і повів був до батуринського куреня на постій, де стояв піддячий Шостаків, але москаль і руками й ногами: не хоче з бусурманом одним духом дихати. Треба було Тегая - так звали ханського посланця - вести до іншого куреня.

Поки йшов торг, минув день, а назавтра, у суботу, мусила бути у козаків рада.

З самого ранку довбиш виніс із церкви котли і став дрібушкою бити у довбні. Тоді вийшов із свого куреня осавула Іван Шило, теж увійшов у церкву, узяв там велику військову корогву і став з нею на майдані.

А тими часами царський посланець, піддячий Омелян, умившись і помолившись Богу, виглядав із свого куреня у віконце на майдані.

Довбиш удруге забив у котли, і запорожці посипали з куренів на майдан.

Довбиш ще вдарив двічі. Тоді виходила на майдан старшина: кошовий Сірко з булавою отаманською, суддя Кудлай з великою печаттю, військовий писар з срібним каламарем і орлиним пером. Усі без шапок - і старшина, і козаки.

У курінь увійшов Павло Пелех.

- Його милість кошовий отаман з усім військом запорозьким низовим запрошують пана Омеляна на раду, - сказав він, ввічливо уклонившись.

Піддячий вже був одягнений як слід і з шапкою у руці. Він помолився, поклав три поклони, погладив свою руду, лопатою, бороду і вийшов услід за Пелехом.

На майдані він підійшов до старшини, уклонився по-московськи з повагою і подав грамоту кошовому.

- Шапки на землю, панове, - сказав Сірко і положив перед собою шапку на землю.

Положили свої шапки на землю суддя Кудлай, писар Забродя і осавула Іван Шило. На шапки положив осавула і військовий прапор - корогву.

Тоді Сірко розгорнув грамоту, поцілував печать і подав грамоту судді» а той вже писареві.

- Прочитай, пане писарю, до ради грамоту його царського пресвітлого величества: нехай ми послухаємо, - сказав Кудлай.

Писар читав: «Від великого государя царя і великого князя Теодора Алексієвича всеї Великої і Малої, і Білої Руси, єго царського пресвітлого величества, самодержця і обладателя…»

- Стій, стій, стій! - мов опечений, крикнув московський посланець. - Як ти прочитав посліднє слово, пане писар?

- Як? - трохи здивувався Забродя. - Прочитав, як воно тут написано: я читати умію не по складах.

- Так прочитай знов посліднє слово, як ти його читаєш, - сказав упертий москаль. - Прочитай же по правді.

- Як ще там по правді! - вже трохи сердився писар, бо він добре вчився у київській академії, а тут буцімто на простому московському «обладателеві» спіткнувся.

- Ну, обладателя…

- Ай-ай-ай, Господи! - переляканим голосом говорив посланець. - Яку наругу вчинив ти, писарю, імені великого государя! З великого государевого титула вийняв дорогоцінний діамант - одну букву пропустив з титула, а за се по указу його царського пресвітлого величества у нас на Москві піддячих і дяків б’ють батогами без пощади.

І старшина, і козаки не знали що й думати. Невже ж то їх писар читати не вміє? Яку він там «наругу» царському імені вчинив? Який «діамант» украв?..

- Я вже не знаю, як і читати, - розвів руками писар. - От халепа, сором на усе військо.

Московський посланець підійшов тоді до писаря і, водячи пальцем по грамоті, промовив:

- Видиш, - тут написано по правді, грізно і чесно по старині: «самодержця і облаадателя» - облаадателя - з двома «азами», з сугубим «азом», а ти один «аз» із царського пресвітлого титула вкрав, може і ненароком - і то тобі, писарю, провина [2].

Старшина й козаки аж о поли руками вдарились.

- Он який він московський «аз» - за него батогами там людей чешуть - ну «аз»! - смикнув за рукав Пелех Яворницького.

Сяк-так, а грамоту дочитали до кінця. Тоді старшина і військо били чолом великому государю за його милостиве слово, а відбивши чолом, прохали государевого посланця говорити про справи, по яких його прислано до Січі. Посланець скидався на те, що він з дороги дуже потомлений, не зможе як слід довести до війська волю Його царського пресвітлого величества, що тільки через день він знайде в собі на те силу, але отаман і старшина прохали його «не чинити московської волокити».

- Трудно буде зібрати козаків для другої ради. - сказав Сірко. - Бо вони мусять зараз розійтись із Січі задля рибного промислу - за недостачею у Коша хліба, козаки тільки рибою й живуть - більш нічим годуватись товариству. Так нехай буде ваша ласка!

Тоді посланець сказав, звичайно, по-московськи:

- Відомо вам, війську запорозькому низовому, що великий государ, платячи вам, отаманові і всьому війську низовому, своє «жалованіє» приказав вам в часі ворожого нападу на Чигирин іти зі своїми ротами против неприятеля, а ви не тільки не пішли під Чигирин, а і над кримським ханом, коли він утік ко Дніпру, промисла не чинили. Чому ви того не зробили?

- Тому, - спокійно відказав Сірко, - під Чигирин ми не ходили тим, що війська на Коші було мало, та й тим ще не ходили, що турки й татари попри Чигирин на Січу приходити думали, а добувши Січ - осадити і своїми людьми укріпити і самий город у мислях мали. Щоб випередити сей злий намір, ми з ханом помирились, маючи при тім гадку - продати їм татарських полоняників, бо військо наше не мало ні здобичі, ні запасів і було голодне…

- З голоду пухли - от що! - чути було сердиті голоси з громади.

- З лободи хліба не вчиниш, а сила у нас татарська з Криму. Раду мов вітром колихнуло. Сірко підняв над головою булаву.

- Дітки! Дайте мені договорити за вас, - сказав до громади, а потім до посланця, - та й задля того помирились ми з ханом, щоб нашим рибалкам вільно було йти в море і на річки за рибою, а ще й тому, що не раз і