Читати книгу - "Заклятий козак"

не два ми до гетьмана Івана Самойловича посилали, щоб царське величество прислав до нас своїх ратних людей на оборону, як присилав цар Олексій Михайлович… Та ще, - говорив Сірко, - писали ми, щоб гетьман сам пустив із городів до нас козацтво, або який полк і запасу прислав; але гетьман козацтва не пустив і запасу не прислав нам, - тим наші козаки мусили тільки одною рибою годуватись. А як ми з ханом учинили згоду, тоді й за татар-полоняників великий окуп брали, і за сіллю до моря вільно ходили; а коли б з ханом не помирились, то чисто усі з голоду померли 6. А турецьких і кримських людей, котрі з-під Чигирина утікали, не громили ми для того, що війська у Січі мало було; усі наші козаки, маючи надію на згоду з ханом, чисто розійшлись по промислах, та й тепер у Січі війська мало: усі чисто по промислах.

Сірко помовчав трохи, а потім, обертаючись до осавули, сказав;

- Пане Іване! Візьми з шапок корогву святу: нехай вона сяє над нашими головами, бо те слово, що казатиму зараз, буде на наші голови: де моє отаманське слово - там і наші козацькі голови.

Іван Шило підняв корогву і став коло кошового з нею. Сірко, не глядячи на посланця, а звертаючи очі на північ, мовби то до Москви, сказав:

- Б’ємо чолом великому государеві, щоби государ пожалував нас, військо запорозьке низове, велів би прислати до нас ратних людей, а гетьману казав би вислати до нас полтавський полк, і ми, по весні, як тільки військо і запаси до нас будуть прислані, згоду з ханом поломимо і на Крим війною підемо.

Коли Сірко говорив таке, то ні сам він, та й ніхто з козаків не бачили, що робилось за спиною козака Павла Гречина, у котрого у батуринськім курені став на постій московський посланець. Там Тегай не зводив своїх очей з московського посланця. А як Сірко сказав, що по весні козаки воюватимуть Крим, Тегай ухопився за шаблю і так глянув на московського посланця, що коли б москаль побачив ті очі, то не тільки 6 згадав Іверську, а не забув би й до Казанської засвітити свічку завбільшки за кінську ногу.

Того вечора в батуринськім курені весело забавлялися запорожці з московським посланцем, паном Золотарем і татарином Тегаєм. Коли рип двері - у курінь увійшов осаула Іван Шило.

- Бувайте здорові з суботою, панове, - привітався він. - Ходи і ти здоров, пане осавуло, - відказали козаки. - Ану мо’ по кухлику, пане Іване, - сказав запорожець Павло Гречин. - От частуємо сього злого татарюгу за те, що він нам грошей привіз за своїх полоняників та полонянок… Ану, пане осавуло, не соромся, черкни кримської.

Випили, а Шило і каже до Золотаря:

- Я до тебе, пане Артеме, від батька кошового. Кличе тебе до себе у курінь, щось йому ^о пана гетьмана потрібно.

Сірко був один у себе у курені, як до нього прийшов гетьманський посланець.

- Я хотів з тобою, пане Артеме, поговорити на самоті, от і покликав тебе до себе, - почав отаман. - Бачу я, що ясновельможний пан гетьман не Йме мені віри, і те мені дуже прикро. Богом істинним заклинаюсь тобі: прискорбна від того душа моя даже до смерті, бо якими очима на мене пан гетьман дивиться, тими ж очима і його царське пресвітле величество на мене взирає… З того ж і прискорбна душа моя.

Сірко раптово розстебнув свій аркуш, розкрив на грудях сорочку і, виймаючи з-за пазухи хрест, з палкостию заговорив:

- Ось на сім хресті божусь і заприсягаюсь, цілуючи святі ніжки Розп’ятого Іже за ни, що я царському величеству ніколи зрадником не був, а з Хмельницьким мирився задля того, щоб його піймати, і як злодія заслати до Москви. Для того ж я й посилав і під Чигирин, і в Акерман значних і вірних козаків - Якима Яворницького та Павла Пелеха з товариством, аби вони за ним, як за вонючою хохулею слідком ходили, щоб заманити ту хохулю у капкан - у Січ. Передай се моє слово, будь ласка, пане Артеме, і його милості, пану гетьману. А завтра я передам тобі перед військом, і листи наші, війська запорозького, до його царського пресвітлого величества і до його милості пана гетьмана,

XXII

Минув місяць, другий. Ще при початку 1678 року по Україні пройшла чутка та забігла й в Московщину, що турки знов лагодяться йти на Україну й на Москву, що, мовляв, з усе Туреччини і з підручних султанові царств - вавілонської», єрусалимського, арабського, армянського й македонського, з Великого і Малого Єгипту, з Малої Азії і Анатолії, з земель болгарських і сербських, з Волощини і Мутянщини, - усе, старе й мале з 12-ти літ султан посилає на Україну з Хмельниченком, що в одній Волощині й Мутянщині велів він припасти задля походу 60 000 тесниць та 60 000 сокир, лопат і залізних сап. Здавалось, увесь світ піднімався на бідну Україну!

Минуло ще кілька місяців - і чутка обернулась у видиме страховище…

Хмельниченко вже знов під Чигирином. Тепер у нього сили - неосвітимо, несчислимо. Замість Ібрагима-Шайтан-паші, того, що на шнурку удавили, з ним сам великий везир Асан-Кара-Мустафа-паша, великий вояка, та суворий християнський різник Каплан-паша, та п’ятнадцять тисяч яничарів, п’ятнадцять тисяч Семенів, п’ятнадцять тисяч копачів, десять тисяч турецької султанської гвардії, три тисячі спагів самого султана, дві тисячі самих пушкарів та десять тисяч молдаван і волохів з їх господарями, п’ятдесят тисяч кримської орди з їх ханом, з новим, з Мурад-Гіреєм, бо Нуредина-хана шнурок не вспів зашморгнути, і хан утік до Черкесів. Був з ордою і Калга-султан.

Та й то ще не все. По тридцять дві пари величезних чорних буйволів волокли під Чигирин чотири страшенні «ломові» гармати на таких тяжких колесах, що на пів-аршина вдавлювали собою степову землю-цілину, та ще п’ять тисяч двогорбих верблюдів і дромадерів та сотні тисяч коней - сотні табунів проволокли на собі двадцять сім батарейних гармат, сто тридцять польних, шість мортир під бомби в сто двадцять пудів, вісім тисяч возів з бойовими запасами, десять тисяч повозок з сухарями. Самих пастухів і погоничів пригнали кілька десятків тисяч.

Таке страховище! А він - Юрась, один як перст та худий, блідий, а голова все сивіє й сивіє… Невже ж і не доля?

Кругом Чигирина