Читати книгу - "Галка"

— Змерз?

— Трохи. Ви ж у кожухах, а я у фуфайці…

— То давай махнемо не глядя кожух на фуфайку, і ти нагрієшся? — запропонував Іван.

— У тебе великий розмір. Я і стріляти не зможу з твоїх рукавів, — відмовився Галка. — Буду як опудало…

— А ти кажеш правду: у фуфайці легше стріляти прицільно. Руки вільніші, — сказав на втіху радистові Іван і посміхнувся: — Хоча від цього тобі не тепліше…

— Клята хуртовина! — промовив Галка таким тоном, що стало холодно і Кудрявому, й Івану. — А знаєш, Ваню?..

— Що?

— Тобі тепло, бо «думами і помислами» з тобою Псковитянка! Га?..

— А не завітати нам, браття-кродики, до, Герасима і Анастаса в гості? — раптом запропонував Кудрявий. — Погріємося. Чайку вип'ємо гаряченького…

— Твої слова та богові у вуха, — підтримав командира Галка. — Я вже четвертий день не їв і не пив гарячого. Мотаємося, мов голодні вовки.

— Бігаємо, як солоні зайці, — уточнив, усміхнувшись, Іван. — У німців заєць не в пошані, в пошані — тільки хижі звірі: вовк, тигр, пантера, якими вони називають свої лігва-бункери, танки і лінії оборони. Ще фашисти схиляються перед міццю дуба. Орден «дубового листка». А кінчать вони тим, що ми заб'ємо їм осиковий кілок на їхню прокляту могилу! — стиснув кулаки старший лейтенант. — То ходімо до Псковитянки, поки наш янгол ефіру не закоцюб зовсім. Відмовився від кожуха у нашім тилу, піжон з Іжевського проспекту!

— Я і так мов ведмідь у ватяних штанях, та ще з двома ранцями від рації і солдатським речмішком, — виправдовувався Галка і накинув на голову башлик маскувального костюма.

Коли йшли полем, вітер, здавалося, намагався їх збити з ніг. Мороз, може, і не великий, та з вітрюганом, обпікав обличчя. Ще здалеку побачили у вікнах Герасимової хати вогник, який ледь блимав у сніговій каламуті.

— Що це їм не спиться? — здивувався Іван.

— Не останні ж вісті з Москви слухають… — з іронією мовив Галка.

Вони наблизилися ще на дві сотні кроків і раптом почули гуркіт мотора, що спершу зачахкав, а потім загудів. Спалахнули фари, розплескавши рукава променів об рябувату стіну: сніг сипався суцільною зливою, немов водоспад. Ще ближче, і вони побачили контури двох автомашин.

— Та у Герасима і Анастасії не хата, а «корчма на литовській границі!» — у розпачі вигукнув Кудрявий. — Ось і попили чайку! Погрілися…

— Я вже півтора місяця не був у теплій хаті, — з досадою промовив Галка. — Що це вони — ночувати тут зібралися?..

— А нащо їм їхати у таку заметіль? Ото вийшли прогріти мотори! — сказав Іван. — Почастуємо їх «лимончиком»? До чаю! — натякнув він на гранати. — Раз-два — і фейєрверк у дамках…

— А що буде з Псковитянкою, її хлопчиком, Герасимом і їхньою хатою?.. — заперечив Кудрявий. — Хата поки ще ціла тому, що стоїть при дорозі і біля неї зупиняються німці.

— Тоді йдемо до лісу, там пожуємо сухариків на сон грядущий!

Іван усе ще дивився на обриси хати, автомашин, що стояли біля неї, і на вогник у вікні. Та вогник блимав не для них. Про це засвідчувала і ряднинка, що висіла на мотузці, протягнутій від хати до хліва. Ряднина лопотіла на вітрові, немов знамено. То знак Герасима й Анастаса, що у них непрохані гості.

У лісі вони зупинилися біля штабеля дров і заходилися ногами розгрібати сніг. За штабелем — затишок і не так ліпить сніг. Кудрявий приніс оберемок поліняк і поклав на землю.

— Сідайте. Галка посередині. Їсти хочеш? — подав сухар. — Попрацюй щелепами. Нагрієшся…

— Хоч не хоч, а мусиш, — піддакнув Іван, підсовуючись до Галки і накриваючи усіх трьох плащ-палаткою.

— І буде, як у бога за пазухою, — зітхнув Кудрявий. — Але хто змерзне, одразу ж підіймайся і роби фіззарядку.

— Ну, скажу я вам по секрету, — вирішив відкритися Іван, гризучи сухар так азартно, що, здавалося, було чути і німцям у «корчмі на литовській границі».

— Що ж за таємниця? — запитав Галка тремтячим голосом.

— А те, що скажу і майору Савичу, і самому генералові: більше не полечу в тил. Я, можна сказати, чоловік інтелігентний, і хочеться поспати хоча б у землянці, а не під нашим наметом, не біля вогнища, не отак, як зараз. Сніг сиплеться тобі на голову, а ти сиди незрушно. Нащо мені така війна, коли можна по-людському воювати на фронті! Та й від Каті не буду ховатися. Не повірила ж, що на Чукотку махнув! Таки точно скаже: пройдисвіт і залицяльник, джигун, як думає про мене той білоруський «сябр» майор Савйч!..

— Нащо ти на Савича отак? — зауважив Галка.

— А чого ж у нього, коли дивиться на мене, губи розпливаються на все обличчя, мовляв, я знаю все. Теж мені Жанна Маре…

— Обманюєш, Ваню! Пригостить тебе Савич такою закусочкою, як оселедчик, і ти забудеш все, й погодишся знову десантуватися у пащу «Пантери»! — насмішкуватим голосом мовив Кудрявий.

— Не завадило б і оселедчика до картопельки гаряченької! — прицмокнув губами Іван. — Колись та покуштуємо.

— А я всю блокаду марив пшоняною кашею, — признався Галка, цокаючи зубами. — Думаю, закінчиться війна» я куплю цілий клунок пшона: захотів поїсти, насипав у казанок і вари собі кашу. А запах такий, що ніздрі так і рухаються, мов радіолокатори чи пеленги. Поїв собі й знову за роботу.

— Бачу, що ти вже запрацювався, — пожартував Іван. — Візьми ось кінець шарфа. Прикрий