Читати книгу - "Дорогами Маклая"

Пальмових порід у Богорському ботанічному саду зібрано сотні. Сагова пальма, із стовбура якої добувають крохмаль, цукрові пальми, олійні, фінікові… Безліч диво-нижних творінь природи, що містять щедрі дарунки землі.

За пальметумом почалася плантація гігантських фікусів і пандануса — дерева, яке стоїть наче на підпірках. Повітряне коріння росте від стовбура й тягнеться до землі під кутом 30–40 градусів. Товщина його іноді як дві руки й скрізь однакова, начебто дерево підперли бамбуковими палицями.

Усе дивовижне і все прекрасне. Не перестаєш дивуватися неймовірному таланту природи. Тьмяніють бездоганні кольорові фотографії, коли я згадую плантацію розквітлих кактусів. Ясно-червоні квіти їхні сяють так, що аж в очах мерехтить. Квіти наче вирізьблені з коштовних рубінів з шматочками сонця всередині. І як вирізьблені! Чарівник-ювелір не допустився жодної промашки, не примітиш жодної рисочки, яка бодай чимось порушила б гармонію. Якщо троянда королева квітів, то який же титул у квітки звичайного колючого кактуса? Кактуси тут, правда, не зовсім звичайні. Деякі сягають висоти чотири-п'ятиповерхового будинку. І весь такий велетень у квітах-рубінах.

— Ну ось, — сказав доктор Сурото, — Російська алея.

Якби я був тут сам, мені б і в голову не спало, що переді мною горобина. З дитинства знайомі й близькі серцю дерева пізнаєш у них, тільки добре придивившись. Їх нащось підстригають, і крони стали круглі, як кулі. Кетяги достигаючих ягід такі самі, як і в нас, вогняно-червоні, але набагато більші, і форма кетяга опукла. Здалеку здається, начебто на дереві ростуть помідори завбільшки з добрих дна кулаки. Не змінилася лише форма й забарвлення листя, хоча й воно тут має більший розмір. Найдивніше те, що ця горобина, як розповідав доктор Сурото, проживши на чужій землі, де вічне літо, понад вісімдесят років, не розучилася відчувати пори року Росії. У листопаді вона скидає листя, а в травні — цвіте.

— О, це треба бачити! — вигукнув доктор Сурото. — Коли горобина зацвітає, на ній ще виснуть ягоди.

Був кінець серпня, і як цвіте в Богорському ботанічному саду горобина, я міг тільки уявити. І все-таки серце забилося частіше.

Мила горобина… І в чужому краю, під чужим небом, трошечки в іншому вбранні ти лишилася росіянкою, символом і часткою Росії. Бог з ними, з пальмами! На них приємно подивитися, почудуватися з цього дива природи. Душі вони не стрепенуть, душа підвладна тут тільки тобі, горобино…

Знову згадалася Північ, продута вітрами низькоросла тайга Якутії. Я працював там у геологічній експедиції, шукав алмази. Пригадую, ми закінчили польовий сезон і поверталися на базу, не маючи зовсім продуктів. Кінчався жовтень, від морозу тріскалися стовбури модрин. Ми намагалися йти затишними низинами, де в ярах червоним полум'ям палахкотіла горобина. Майже два тижні горіхи стелюха і ягоди горобини були нашим єдиним харчем.

Я зірвав кетяг ягід, ішов алеєю і, сміючись, гриз їх, ще тверді, кислі й терпкі.

Анді й доктор Сурото злякалися.

— Це не їстівне, киньте, ви отруєтесь!

Диваки! Вони навіть не уявляли, які прекрасні були ці ягоди.

Алея несподівано вивела на поляну, посеред якої росла пальма таліпот, огороджена штахетником.

— Цьому дереву вам належить вклонитися, — серйозно сказав доктор Сурото. — Підійдіть ближче і прочитайте табличку.

«Таліпот Маклая — З. Висаджено 1960 р.»

— Так, це те, що я обіцяв вам показати. Російські вчені посадили на честь своєї батьківщини горобину, а ми на честь Маклая садовимо таліпоти. Це вже третій, перший було посаджено 1888 року, невдовзі після смерті Маклая. Таліпот — цариця пальм, серед пальмових порід це дерево наймогутніше. Воно живе сорок — сорок п'ять років, потім викидає, немов другу крону, величезне суцвіття і вмирає. Таким само коротким було Маклаєве життя, і таке ж велике воно дало суцвіття. Завважте, що перші два таліпоти було посаджено ще за голландців, це зробили індонезійці, які працювали в ботанічному саду. Про смерть Маклая їм сповістив, мабуть, професор Трейб. У Богорі багато індонезійців знали Маклая особисто. Кажуть, пальма таліпот була його улюбленим деревом, він її часто малював. Кожен новий таліпот, висаджений на цьому місці, — ще одне нове життя Маклая.

Я був вражений і розчулений.

Мене не так схвилював сам таліпот, як дерева, що оточували поляну Маклая. Називаються вони «полум'я джунглів». Таліпот квітне один раз у житті, а ці дерева в цвіту весь час. Їх посадили навколо таліпота, бо вони завжди яскраві, завжди палають, наче живе багаття. Таким яскравим було все Маклаєве життя.

Я запитав доктора Сурото, чому в Індонезії всі вважають Маклая індонезійцем.

Мій співрозмовник курив. Кілька разів глибоко затягся, сказав після роздумування:

— Мені здається, ви не заперечуватимете, коли я скажу, що індонезійський народ у своїй масі не менш талановитий, ніж будь-яка інша нація. Прошу зрозуміти мене правильно, якихось надмір пристрасних ідей я не висловлюю. У нас є свої вади. А в кого їх немає? Але не в цьому річ, я кажу про інше. Ми не розуміємо, точніше, не сприймаємо європейських расових теорій. Не сприймаємо, це буде правильніше. Щоб зрозуміти теоретиків расизму, не треба великого розуму. Але зрозуміти — ще не означає погодитися, признати за істину явний абсурд. Свого часу голландці переконували яванців, що вони вищі за корінних мешканців Калімантану й Сулавесі, а балійців — що вони вищі за яванців. А самі голландці вищі за тих і тих. Тільки тому, що вони білі. Я не хочу вас образити, але скажіть, будь ласка, чому колір вашої шкіри має давати вам якісь переваги? Ким це доведено, що білий колір кращий, ніж золотавий або, скажімо, брунатний? Шкіра є шкіра, і колір є колір. Один гарний там, інший — тут. Розумно використані разом, вони створюють гармонію. І ким це доведено, що людина з темною шкірою як мисляче створіння на