Читати книгу - "Полонянка для сина ватажка, Ерато Нуар"

Але я кинулася до дзеркала, навіть світло запалила, прискіпливо розглядаючи себе і намагаючись зрозуміти, що сталося.

На плечах, животі, стегнах виднілися невеликі червоні плями, які бувають від необережного дотику, але ніяк не від ударів гострими шипами.

Метнулася до кабінету, взяла ніж для паперу, помічений на столі, акуратно провела по пальцю. Відчула легкий дотик, але сліду не залишилося, навіть коли сильніше натиснула.

Це було дивно, і, признатись, трохи лячно. Жодного разу нічого подібного за собою не помічала, і так само кричала, коли мама мазала мені збиті колінка, як і всі навколишні дитинчата!

Безрезультатно повторивши експеримент ще раз, я схопила ножик і, заплющивши очі, що є сили встромила собі в руку. Точніше, спробувала: відчула лише легкий укол, як від якогось тупого предмета, і ані найменшого сліду на шкірі.

Віджбурнувши на стіл ніж, я повернулася до дверей і повторила дослід із ножицями, якими розкривала замок. Результат виявився тим самим: ледь відчутний укол і нічого. Навіть пошкодувала, що не можу обертатися, ну хоч би кігті випускати.

Не знаю, чи це довго триватиме, але не скористатися було б дурістю!

Прибравши сліди злочину і розклавши по місцях все, чим зламувала замок, я повернулася до заборонених і таких манливих дверей – вдвічі манливих від знання того, що там. Хто там...

Дрон стояв ледь опустивши голову, але ланцюги, здається, трохи ослабли. Дивний механізм, на що він реагує? На його стан? Якісь гормони? І шипів більше не було – все те ж бездоганне тіло чоловіка-звіра.

Адран здійняв голову, прислухаючись, принюхуючись. Обернувся.

– Повернулась? – хмикнув.

– Розповідай, – вимогливо промовила я. – Це Ватажок тебе так... змушує? Для нього крісло?

– Спочатку забери ланцюги.

– Не я тебе в них закула.

– Аліс!

– Хочу про все дізнатися, – я наблизилася, знову стала між ним та стінкою. Лизнула його губи.

Мерзотник усміхнувся.

Ах, так? Я провела пальцями по його грудях, м'язах напруженого живота, що рельєфно виділялися, і опустилася нижче, туди, де знову наливалася силою чоловіче єство. В ніс ударив трохи терпкий запах, в якому вже не залишилося нічого від пса. Одуряюче бажаний. Я присіла, відкрила губами голівку, подражнилася трохи язиком.

– Випусти мене! – Дрон смикнув руками, явно бажаючи схопити і спрямувати мою голову.

Натомість я трохи розвела коліна, так, щоб його нога опинилася між моїми, і потерлася об неї. Поклала руки собі на груди. Тобі так подобається? Дивись же.

– Ну ні, до сьомої ранку ти в моїй владі,... – «пес» не обернувся язик сказати.

А ще... нам було настільки несподівано добре разом, очі його плавилися і дивилися на мене ніби досі не в змозі повірити, тими самими вертикальними зіницями.

Я піднялася, продовжуючи тримати свої груди, провела сосками по його грудях. Усередині Дрона зародилося глухе гарчання. Я забарилася, не знаючи, чого хочу більше: сатисфакції чи відповідей на запитання. І потім... здається, він був не проти, щоб я продовжувала.

«Помщуся, називається», – фиркнула про себе.

Хотілося довести його до передвибухового стану, до якого він доводив мене. Але раптом прийшло усвідомлення, що він і себе доводив разом зі мною. Хіба що у ванну раз-другий сходив. А я ні!

Я повільно протиснулася вздовж стіни та опустилася в крісло. Дрон перевів за мною очі.

Продовжуючи тримати соски, плавно поклала на підлокітник одну ніжку. Потім трохи відвела убік іншу. Заклала ніжку на ніжку, приховуючи видовище. З радістю поспостерігала, як тремтить у повній готовності чималенький чоловічий інструмент мого монстра. Після знову почала піднімати ніжку, відкриваючи найінтимніше.

Реакція Дрона не залишала місця сумнівам. Він хотів мене, і йому, паршивцю, все подобалося! І ця повільна дражняча гра теж. Неначе не сумнівався, що рано чи пізно отримає своє. Що ж, значить, отримає «пізно»!

Так само повільно, погладжуючи внутрішні сторони стегон, я широко розвела ніжки і поклала на підлокітники. Він так мене вже неодноразово бачив і йому подобалося. Нехай тепер ще подивиться, не маючи змоги торкнутися!

Туман збудження знову почав накривати, але я мала намір протриматися, скільки зможу. Ну хоча б година-другу!

Дрон імпульсивно смикнувся, знову мимоволі натягуючи ланцюги.

– Подобається? – промуркотіла я, опускаючи одну руку по животу вниз, на своє палаюче лоно, а іншу повертаючи на груди.

– Продовжуй, – погодився мерзотник.

– Я чекаю на тебе, – помстилася я, вводячи в себе пальчик. Витягла, показуючи Адранові вологу: – Дивись, як я на тебе чекаю. Нумо?

Пес знову смикнувся, загарчав крізь стиснуті зуби та ікла. На плечах і стегнах почали набухати червоні пагорби шипів.

– Я все одно до тебе дістануся, і тоді пощади не чекай.

– Я вмію час переводити.