Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

А я собі спав! І тепер з тривожним нетерпінням чекатиму наступного ранку, щоб прочитати римські газети.

Тим часом їхати до Міраньйо або навіть до Онельї не можна, треба перебути в Пізі днів два-три, а то й більше в дуже приємному становищі, наче в дужках: у Міраньйо я покійний — як Маттіа Паскаль, і в Римі теж — як Адріано Меїс.

Зайнятися було нічим, отож, аби хоч трохи розважитись, я придумав улаштувати обом небіжчикам прогулянку по Пізі.

О, це була дивовижна прогулянка! Адріано Меїс тут уже бував і надумав стати за гіда Маттіа Паскалю. Але той, заклопотаний своїми справами, тільки похмуро кивав головою і піднімав руку, мовби відганяючи надокучливу волохату тінь у довгому пальті, крислатому капелюсі й окулярах:

— Геть! Геть! Геть! Вертайся в річку, ти вже втопився!

І я пригадав, як два роки тому Адріано Меїс тинявся вулицями Пізи і теж відчував, що огидна тінь Маттіа Паскаля набридає йому, дратує його, і йому хотілося таким самим помахом руки збутись її, відігнати назад, до водяного млина в Стіа. Ліпше було б не довіряти ні тій, ні тій. О, біла пізанська вежо, ти хилишся в один бік, а я метляюсь між двома тінями — то туди, то сюди.

З божої волі я перетерпів іще одну тяжку, нескінченно довгу ніч і нарешті взяв у руки римські газети.

Читання не дуже мене заспокоїло, та й не могло. Однак тривога поменшала: я впевнився, що повідомленню про моє самогубство приділено не більше уваги, ніж будь-якому фактові з хроніки подій. В основному всі газети писали одне й те саме: про капелюх і палицю, знайдені на парапеті Понте Маргеріта разом із коротенькою запискою. Повідомлялося, що я турінець, самотній чоловік, і невідомо, що мене штовхнуло на такий фатальний крок. Правда, в одній газеті було висловлене припущення, що йдеться про «інтимні причини», бо того дня відбулася сварка з «одним молодим іспанським художником у домі вельми поважної особи, зв’язаної з клерикальним світом».

Інша газета писала: «…можливо, в зв’язку з грошовою скрутою». Всі замітки були короткі і поверхові. Лише одна ранкова газета, що мала звичай досить детально розповідати про всі пригоди, натякала на «подив і горе в сім’ї відставного начальника відділу Міністерства народної освіти кавалера Ансельмо Палеарі, у якого Меїс винаймав мебльовану кімнату і своєю чемністю та делікатністю зажив великої поваги». Красненько дякую! Ця газета теж згадувала про сварку з іспанським художником М. Б. і прозоро натякала, що причину самогубства слід шукати в таємному коханні.

Виходить, я наклав на себе руки через Пепіту Пантогаду. Ну, що ж, це навіть краще. Ім’я Адріани в газеті не згадувалось, жодного слова не було й про викрадення в мене грошей. Отже, квестура вела слідство таємно. А по чиїх слідах?

Тепер можна їхати до Онельї.

Я застав Роберто у нього на віллі — саме збирали виноград. Легко уявити, які почуття наринули на мене, коли я знову опинився на рідному узбережжі, найгарнішому в світі. Адже я гадав, що вже ніколи не ступлю тут ногою. Однак моя радість притьмарювалась і тривожним прагненням якнайшвидше дістатися додому, і побоюванням, щоб мене хтось чужий не впізнав перш, ніж родичі. Та ще й зростало хвилювання від самої думки про те, як вони зустрінуть мене, що відчують, зненацька побачивши живого й здорового. Аж в очах темніло від цих думок. Я не бачив ні неба, ні моря, кров шалено пульсувала в жилах, серце калатало, як не вискакувало з грудей. Мені вже здавалося, що ніколи не доїду!

Коли нарешті служник відчинив хвіртку чудової вілли, яку Роберто одержав у посаг за дружиною, мені й справді примарилося, ніби я вертаюся з того світу.

— Будьте ласкаві, як накажете доповісти? — спитав мене служник.

Я відчув, що не можу й слова мовити. Намагаючись приховати свої зусилля усмішкою, я ледь пробелькотів, затинаючись:

— Ска… скаж… скажіть йому, що… один його друг… близький друг… приїхав здалеку. Так…

У найкращому разі служник подумав, що я заїка. Він поставив мою валізу під вішалкою і провів мене до вітальні.

Чекаючи на Роберто, я тремтів, усміхався, сопів і розглядав світлу, затишну, зі смаком умебльовану вітальню, і несподівано побачив на порозі гарненьке хлоп’ятко років чотирьох. В одній руці воно тримало маленьку лійку, а в другій — грабельки і пильно дивилося на мене.

Невимовна ніжність охопила мене: цей малюк, мабуть, мій небіж, старший синок Роберто. Я нахилився і поманив його рукою до себе, та він злякався й вибіг.

І в цю мить відчинилися інші двері. Я випростався, в очах знову потемніло, у горлі заклекотів уривчастий сміх.

Здивований і трохи зніяковілий Роберто зупинився переді мною.

— З ким маю… — почав він.

— Берто! — вигукнув я, розкриваючи обійми. — Ти не впізнав мене?

Він смертельно зблід, почувши мій голос. Швидко провів рукою по чолу, по очах, захитався й пробурмотів:

— Як же… як же… як же?!

Я встиг підхопити його, хоч він і відсахнувся перелякано.

— Це я! Маттіа! Не бійся! Я не помер… Бачиш мене? Торкнись! Це я, Роберто. Я ще ніколи не був такий живий, як тепер! Ну, чого ж ти?

— Маттіа! Маттіа! Маттіа! — проказував бідолашний Берто, не вірячи своїм очам. — Але ж як? Ти? О боже… Як? Братику мій! Любий мій Маттіа!

І міцно-міцно обійняв мене. Я розплакався, як дитя.

— Ну, як же це? — знову спитав Роберто, теж плачучи від радості. — Як же це?

— Ось так… Бачиш?.. Повернувся… І не з того світу, ні… Я весь час був на цьому клятому світі… Ну, перестань… Зараз усе розповім.

Весь у сльозах, міцно тримаючи мене за руки, Роберто ніяк не міг отямитись:

— Ну як?.. Адже там…

— То був не я… Зараз поясню. Вони переплутали. Я тоді був далеко від Міраньйо і дізнався про своє самогубство в Стіа, як, мабуть, і ти, з газет.

— Отже, то був не ти? — вигукнув Роберто. — А чим же ти займався весь цей час?

— Удавав мертвого і нікому нічичирк. Я все тобі розповім, тільки зараз не можу. Скажу тобі одне: я роз'їжджав скрізь і спочатку