Читати книгу - "Olya_#1"

— На місці стій!..

Затягла темноволоса, але патлатий її обірвав.

— Залиш їх, ніколи. Нічна зміна — марш, марш!..

Дітям наче того й треба було — галопом понеслись по парковці… Їхні старомодні важезні і, либонь, вкрай незручні черевики тільки й бухкотіли по люмінесцентній розмітці. Дрони тільки й встигали носитись над ними і блимати сканерами… А бус уже знов утробно загудів — видно, також не найновіша модель.

— Винесли щось, — прокоментувала Оля ззаду і коротко пирхнула.

— Винесли? — недоладно всміхнувся Макс.

Вона кивнула, дивлячись на бус, що глухо сокорів, одриваючись од парковки.

— Зуб даю! — кивнула вона, підходячи. — Одна підгрупа примелась вчасно, а решта три совались до самого прильоту буса…

Вона взяла Макса за руку і, весело нею матляючи, провела трошки далі, до місця недавньої посадки буса.

— «М’ячі» обшманали першу підгрупу, а решту так-сяк… Зуб даю — другі три щось несли.

— Що, наприклад?

Вона спинилась, так і тримаючи його за руку, грайливо стукнулась тім’ям об його плече.

— А що завгодно… Котушки з лабораторними комбезами — їх зручно засовувати під підошву черевика — дрони не всякий раз засічуть… — Оля наморщила чоло, — софт на льодяниках — ковтнув, і готово! Модифіковане насіння, набори ембріонів для інкубатора…

— Тут що, вирощують тварин?..

— Аякже!

— Та це ж заборонено…

— Заборонено, а вони однаково вирощують… А ти думав, на біса розгортати комплекси тут, у глибині ДМЗ? Контролюючі органи, вони, знаєш… не завжди сюди долітають.

Макс крутнув головою.

— А навіщо це все дітям?

— Продадуть, — здвигнула плечима Оля. — Але в даному разі несли щось серйозне — вихователі в долі. Бачив же, яку вони комедію зчинили при посадці?.. Не здивуюсь, якщо несли самі вихователі, а діти так — одвести очі…

— Ти тут також працювала? — не надто впевнено спитав Макс.

— Я? Ні. Була один-єдиний раз — коли організовували мою… «втечу».

— Втечу?

— Ну, не втечу, а… коротше — мене просто вивели сюди «на зміну», а відси мене забрала Злата. Оформили як нібито «втечу».

Макс запитально зиркнув.

Оля всміхнулась.

— Ці інтернати — вони НАШІ. Ми над ними шефствуємо… так би мовити. Дуже зручно — тут і поповнення набираємо, відбираємо найбільш стелепних…

— Я думав, ти…

— Пам’ятаєш, я казала, що мене хотіли… ну — через мене хотіли вплинути на тата?

— Так.

— Це тато влаштував мене в інтернат, по суті — забрав у мами, вона йому досі не пробачила…

Оля вгляділась в біласту далину лабораторних комплексів, примружилась на гірлянду гравітраси…

— Але так треба було, бо вона не могла мене захистити, як би не старалась — проти нас були серйозні люди.

Макс простежив за її поглядом.

— Такі, як Арзамасова?

— Так, у тому числі…

— Відверто кажучи… — він ледь стиснув її зап’ястя, — мені видавалось, що ці інтернати — жахливе місце.

Оля пирхнула.

— По-перше, не жахливе, а найкраще в ДМЗ — злидні мріють спровадити туди своїх дітей. А по друге — я жила там, як принцеса, зі мною там носились… Хай колись розкажу — не переслухаєш!.. Звичайно — сумно було без мами, але вона навідувала мене. Інколи.

Вона примружилась і вгляділась в низькі хмари, що сунули звідкись із боку Смоленської конгломерації.

— А що хорошого в цих інтернатах? — спитав Макс, бажаючи акуратно змінити тему.

— Ну… все. Харчування, догляд, навчання…. перспективи. Зрозумій ти — це апатриди. Їм і так нічого не світить, а це реальний шанс.

— Реальний шанс потрапити в якесь… рабство?

Вона засміялась.

— Ну чого в рабство — ти думаєш, у нетрях краще? Та і знову ж таки — для тебе це рабство, а для них реальний шанс. Для тебе було б принизливо прислужувати якимось товстосумам чи… розважати їх. А для рядового апатрида в якийсь смоленський бордель влаштуватись було б за щастя, та тільки ніхто його туди не візьме… А ескорт-послуги — це взагалі мрія! Прикинь — і світ побачиш, і в розкошах поживеш і… як-не-як — проживеш довше хоча б… Знаєш…

Вона замріяно всміхнулась.

— В інтернатах ходять такі байки… ну — історії. Типу якийсь «боженька» заводить собі домашнього апатрида, а потім між них розгорається кохання, так, всепоглинаюче!..

Вона одпустила Максову руку, картинно підняла обидві свої і кумедно ними сплеснула.

- І «боженька» купує апатриду інтерфейс, і живуть вони щасливо і ві-і-ічно!..

Вона закотила очі, а потім враз посерйознішала і тицьнула в Макса пальцем.

— От у мене так вийшло. Ну, майже…

— От паскуда!.. — розсміявся він і дав їй легенького стусана.

— Ах, ви так, парубче?.. Ну начувайтесь!..

Вона спритно впала на одну руку і підсікла його обома ногами, але Макс прорахував її маневр і легенько підстрибнув.

— Підступний, хтивий «божок»! — крізь сміх сичала Оля. — Надумав мене одомашнити? Не вийде! Та як ти смієш?! Думаєш, все вже купив, га?.. Я не продаюсь!

Макс заливався сміхом та все ж встигав ухилятися від її ударів.

— А ми отак…

Вона крутнулась на одній ніжці і розмахнулась другою — він присів на колінах, і її п’ята пройшла в міліметрі од його макітри.

— Нууу… — плаксиво протягла вона, а він пірнув униз і вхопив її одною рукою за коліна, іншою за талію — скинув оберемком на своє плече.

— Пусти, — просичала вона йому в спину.

— Ні, — спокійно крутнув головою він і неспішно поніс її по парковці.

— Пусти, — вона луснула його долонею нижче спини.

— Ні.

— Я більш не буду.

— Що-що?

— О мій всемогутній Господарю, простіть мене, простіть!..

Він засміявся і поставив її на ноги, і тут же над ними пронизливо писнула якась замизкана «тойота» — вони не давали їй зманеврувати над пунктом техобслуговування.

Оля відтягла Макса за руку і роззирнулась по парковці.

— Угу, — промугикала.

— Що?..

Okinawa Talk (c)

CHATS: 1

CONTACTS: 1

Olya:

— Діждались.