Читати книгу - "Вибач та зрозумій, Катя Кірініна"

Як він міг сказати та зі мною не порадитись? Невже я погано пояснила йому, що це маленька дитина, з почуттями якої треба бути обережним? Куди він лізе зі своєю правдою-маткою?

— Як ти міг? Ми ж домовлялися не поспішати, Андрію, — відкладаю суп убік, боячись вилити йому все в обличчя, а з урахуванням того, що вміст тарілки припікає руки, у нього безперечно залишиться нагадування на все життя, як згадка про цей момент.

— Знаєш що, вона така ж моя донька, як і твоя, і я просто не хочу, щоб вона називала мене “дядьком Андрієм”, тож зробив це так, як вважав за потрібне. І потім, нічого страшного не сталося, вона навіть спокійно поставилася до цієї новини.

— Їй три роки, про який спокій ти говориш?

— Олесю, мені не соромно за свій вчинок, тож змирись, — карбує кожне слово.

Господи, ну чому я захворіла? Тепер, коли я зможу спілкуватися з донькою, вона познайомиться з усіма своїми новоявленими родичами.

— Як ти це сказав? — чорт, до всього іншого мене бісить мій сиплий голос, як можна цим ось самим голосом висловити своє обурення?

— Ну, ми сиділи їли тістечка, повз нас пройшлися батько з маленькою дівчинкою. Даша спочатку подивилася на них, а потім на мене, — згадує Андрій. — Я тобі кажу цілком серйозно, у нашої маленької доньки все було написано на обличчі, впевнений: вона відчуває, хто я такий, тому пояснив, що той чоловік — тато дівчинки, такий самий, як і я їй.

— І що далі? — не витримую такої передісторії.

— А далі я попросив називати мене татом, вона кивнула. Щоправда, ще мене так не назвала, але я впевнений, якщо їй нагадувати це частіше, то незабаром усе буде добре.

— Ти божевільний, Андрію, — хмикаю я. Мені це все зовсім не подобається.

— Я хотів, щоб правда пролилася на світ, — він засовує руки в кишені й дивиться на мене. Його перевага відчувається навіть на іншому кінці спальні.

— Ти б краще в одному місці говорив правду, а в іншому іноді мовчав, — не знаю чому я так засмучена, швидше за все, мені прикро, що я не була свідком цієї сцени.

Звісно, настав би час це зробити, і можливо, і добре, що він узяв усе у свої руки, але знову ж таки, я завжди відповідала за все, що стосувалося Даші. Завжди одна. Так було з моменту зробленого тесту на вагітність, а тепер з'явився він і вклинюється у наш непорушний тандем.

— Знову Вероніка? — з серйозним виглядом запитує Андрій. — Мені шкода, Олесю, я не знаю, які слова ще підібрати, щоб ти це зрозуміла. Я припустився непробачної помилки й тепер розплачуюся за це тим, що, сидячи на лавочці в парку, пояснюю своїй рідній доньці, хто я такий. Це навіть не принизливо — це сумно, адже розумію, що дострибався і сам винен у всьому. Але ти знаєш, я вже тобі це казав, але скажу ще раз: ти вчинила гірше, ніж я. Попри все, ти мала мені сказати, але ти промовчала, взагалі не розумію: чому? Чому ти нічого мені не сказала? Ти ж сама розумієш, я зрадів би цій новині та зробив усе для тебе і для дитини, навіть на відстані.

— Саме тому я і не сказала, напевно, — відчуваю, як сльози підступають, і не можу стримуватися, адже в словах Андрія одна суцільна істина, він правильно все каже. — Не хотіла мати нічого з тобою спільного, ти принизив мене своєю зрадою, а в нас все було гаразд.

— У нас не було все гаразд, ти хіба цього не розумієш? — підвищує він голос, і я здригаюся, як від удару. — Ми не могли мати дітей, ти вічно зациклена на цій проблемі, а треба було просто розслабитися та отримувати задоволення від нашого кохання. У нас була і пристрасть, і кохання, і нас нестримно тягнуло одне до одного. Рівно до того моменту, поки ти не вирішила присвятити своє життя спробі завагітніти  та виносити дитину. І ти була, як крижина в океані — така ж холодна.

— Я втратила двох дітей в утробі, що ти від мене хотів?

Намагаюся крикнути у відповідь, розуміючи, що справі, звісно, не допоможе, але якщо ми тут влаштували скандальний міжсобойчик, то всі засоби хороші. Шкода я не врахувала свого хворого горла, тому злегка закашлялася, але, почекавши якийсь час, все ж таки продовжила:

— А ти в той час, коли я плакала і страждала, задовольняв свою секретарку. Замість того, щоб допомогти мені пережити це.

— А ти дала мені таку можливість? — Андрій уже закипає і тягнеться до мене ближче. Він нахиляється настільки близько, що я відчуваю його важкий подих на своєму обличчі. — Ти мене уникала, наче я винуватець всього цього був, і на кожну мою ласку огризалася. З кожним днем ​​ти все більше закривалася і віддалялася від мене.

— Тож ти вирішив втішити себе і поліз до тієї повії у ліжко? — ковтаючи сльози, питаю я.

— У мене не вдалося себе втішити, я тобі навіть більше скажу, кожен Божий день шкодую про це, але виправити цього ніяк не зможу. Я заплутався у той момент і зовсім не знав, що робити, а спокуса ходила у мене перед носом і ніби заманювала. Та дівчина не думала про мене як про донора сперми, вона хотіла мене, і я не стримався.

— Мені тепер що, пошкодувати тебе? — виказую я, бо мене дратують його слова, все однозначно було не так.

— Скажи, навіщо я тобі взагалі потрібен був? — різко звучить безглузде питання.

— Що? — з нерозумінням на нього дивлюся, тому що в мене попередні його слова в голові не вкладаються, а тут зміна теми розмови.