Читати книгу - "Вибач та зрозумій, Катя Кірініна"

— Тобі треба поїсти, — простягає він мені ложку та суп, від якого так приємно пахне.

Я ніколи не страждала на відсутність хорошого апетиту, але сьогодні, як і вчора, нічого не хочеться. Мабуть, температура відбиває бажання підкріпитися навіть у такої ненажери, як я.

— Де ти його взяв? — беру тарілку в руку і здивовано дивлюсь на Андрія.

— Заїхав у ресторан і взяв тобі поїсти, я не сильний у приготуванні, можу хіба що пельмені зварити, — пояснює він, наче я не знаю. Все ж таки стільки років ми провели разом.

Роздивляюсь його і не можу зрозуміти у чому річ, він ніби спантеличений. Вираз обличчя такий, що я не можу прочитати його, мені стає і цікаво, і певною мірою дивно.

— Щось не так? — не знаю, нормально буде, що я лізу в його голову, але говорити однаково нема про що, а тишу заповнити в кімнаті варто.

— Я сказав Даші, що я її батько, — спокійно відповідає Андрій, і я відчуваю, що температура в порівнянні з цією новиною — якась безглузда нісенітниця.