Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"

У такі хвилини я почувалася чудово, забувала про існування П’єтро та Деде і про весь шлейф пов’язаних з ними нудних обов’язків. Я лиш боялася тієї хвилини, коли гість піде, а я знов западуся в сірість домашнього життя: марно прожиті дні, лінощі, злість, що таїться за лагідністю. Тому я пускалася берега: через збудження говорила занадто багато й занадто голосно, клала ногу на ногу, високо задираючи спідницю, несвідомим жестом розпинала ґудзик блузки. Я сама робила перший крок до зближення, немов у глибині душі була переконана, що якщо вчеплюся в цього чужого мені чоловіка, трохи доброго самопочуття залишиться в моєму тілі навіть тоді, коли він піде геть, сам, з дружиною чи з подругою, і я менше відчуватиму пригнічення, страх перед поразкою, порожнечу, приховану під видимістю почуттів і думок.

А насправді, уклавшись на самоті в ліжко, бо П’єтро працював, я почувалася просто дурепою і зневажала себе. Але попри всі зусилля, змінити себе я не могла. Тим паче, що ті чоловіки вважали, ніби справили на мене враження, і зазвичай наступного дня телефонували, вигадуючи якийсь привід знову мене побачити. Я погоджувалася. Але, прийшовши на побачення, я лякалася. Той простий факт, що вони так легко запалювалися попри різницю у віці, скажімо, у тридцять років або ж статус одруженого, знищував для мене весь їхній авторитет й анулював ту спасенну роль, яку я їм приписувала. І навіть задоволення, яке я відчувала під час гри у спокушання, виявлялося ганебною оманою. Я розгублено дивувалася: чому я так поводжуся, що зі мною діється? І вирішувала приділяти більше уваги Деде та П’єтро.

Але за першої нагоди все починалося знову. Я поринала у фантазії, голосно вмикала музику, якої не слухала в юності, нічого не читала, не писала. Насамперед мене брав дедалі більший жаль через те, що я примушувала себе до суворої самодисципліни, а тому не зазнала радості поринання у вир насолод, яку зазнавали і зазнають, не приховуючи цього, жінки мого віку і мого теперішнього середовища. Іноді в нас з’являлася Маріароза, яка приїздила до Флоренції у справах своїх досліджень або ж задля політичних зібрань. Ночувала щоразу з іншим чоловіком, іноді з подругами, приймала наркотики, пропонуючи їх своїм друзям і нам. П’єтро тоді похмурнів і замикався в кабінеті, а мене це вабило, я непевно відмовлялася від запропонованої трави або кислоти – боялася, що мені стане недобре – але залишалася розмовляти з нею та її друзями до пізньої ночі.

Говорили ми про все, суперечки часто бували бурхливими, і в мене склалося враження, що вишукана мова, яку я засвоїла з таким трудом, тут геть недоречна. Вона занадто добірна, занадто чиста. «Варто лиш послухати, як говорить тепер Маріароза, – думала я, – вона геть забула про добре виховання, стала така вульгарна». Сестра П’єтро тепер висловлювалася гидкіше, ніж ми з Лілою в юності. Вона й двох слів не могла вимовити, щоб не матюкнутися. І куди я поклала, курва, запальничку, де ці блядські сигарети. Ліла досі так говорила; а що мала робити я – знову стати такою, як вона, повернутися до вихідної точки? То навіщо тоді я так мучилася?

Я спостерігала за своєю зовицею. Мені подобалося, що вона нарочито виказує солідарність зі мною, а натомість критикує брата та чоловіків, яких вона приводила до нас додому. Якось увечері вона різко обірвала розмову і сказала молодикові, який прийшов з нею: «Годі, ходімо трахатись». Трахатись. Для речей, пов’язаних із сексом, П’єтро вигадав особливий жаргон, який личив дітям з гарної родини, я перейняла його і вживала замість грубої діалектної лексики, яку знала з раннього дитинства. Але, значить, тепер, щоб відчути себе причетними до змін у світі, треба повернути у вжиток непристойні слова і говорити: «Я хочу, щоб мене трахнули, виграй мене нарешті?» Для мого чоловіка це було незбагненним. А от ті чоловіки, з якими я зустрічалася, усі дуже освічені, охоче надягали на себе плебейську машкару, їм подобалося, коли жінки вдавали з себе вульгарних, їм було до смаку поводитися з вишуканою дамою як із проституткою. Спершу вони стримувалися й поводились дуже офіційно. Але за першої нагоди вв’язувалися в словесний двобій, щоб від несказаного перейти до сказаного і до дедалі більше сказаного. Вони провадили свою гру, в якій стриманість жінки трактувалася як ознака лицемірного святенництва. У пошані були натомість відвертість і безпосередність – вони вважалися рисами звільненої жінки, і я щосили намагалася гідно грати в цю гру. Але що більше я старалась, то більше потрапляла під уплив свого співрозмовника. Кілька разів мені навіть здавалося, що я закохалася.

69

Уперше це сталося з викладачем грецької літератури, моїм ровесником родом з Асті; у рідному місті він мав наречену, з якою, за його словами, був нещасливий. Потім з інженером, викладачем механіки на ім’я Маріо. Його дружина була фахівчинею з папірології, вони мали двох малих дітей, вона була з Катанії, а він флорентієць. Він дуже добре знався на політиці, мав авторитет у суспільстві, носив довге волосся, а у вільний час грав на барабанах у рок-групі й був старший від мене на сім років. З обома все йшло за однаковою схемою: П’єтро запрошував їх на вечерю, а я бралася фліртувати з ними. Потім були дзвінки, спільна участь у маніфестаціях, довгі прогулянки, іноді з Деде, а іноді без неї, кілька разів ми ходили в кіно. З викладачем грецької літератури я дала задній хід, тільки-но він виказав свої наміри. Натомість Маріо дедалі тісніше огортав мене павутинням, і якось увечері, коли ми сиділи в його автомобілі, почав мене довго цілувати, запхавши руки мені в бюстгальтер й пестячи груди. Я заледве відсторонила його й сказала, що не хочу більше його бачити. Але він не переставав телефонувати. Я відчула, що мені його бракує, і здалася. Оскільки він уже раз цілував мене і мацав, то був певен, що має на мене якісь права, тому поводився, ніби ми продовжуємо від точки, в якій зупинилися. Він наполягав, пропонував, вимагав.