Читати книгу - "Витязь у ведмежій шкурі - 3, Кулик Степан"

Ворота замку щось тихо рипіли за спиною і не поспішали зачинятися, наче давали нам час схаменутися. Цілком можливо, це було розсудливо, але я вже не міг залишити загадку з таємничим викраденням нареченої німого лікаря не розгаданою. По-перше, — не люблю залишатися в дурнях, а по-друге, — мені справді цікаво: навіщо і кому все це було потрібно. У фільмах сценаристи, щоб закрутити сюжет, можуть підганяти ситуації під свої замисли всупереч будь-якій логіці і навіть здоровому глузду, а в житті вчинкам обов'язково має бути пояснення. Нехай навіть на перший погляд безглузде, чи здаватися випадковим збігом обставин, але кожна лавина починається з якогось одного, першого камінця.

Вислухавши мої резони, Лис погодився обмінятися обладунками та прийняти командування. Категорично настоявши на тому, щоб я взяв із собою хоч одного бійця. Мовляв, не можна шляхетному лицарю мандрувати без зброєносця. І я знову поступився. Зрештою, ще один воїн якщо не допоможе, то й не завадить. А викликати зайві підозри не варто.

— Ваша милість, — Аксель, той самий ландскнехт, що з рубцем на лобі та тямущими очима, послав коня і порівнявся зі мною. — Ваша милість… Якщо дозволите…

— Говори.

— Он у тому ліску, — воїн показав на гайок, що вибігав до дороги, — нечисто. Якщо нам туди, то краще вам надіти шолом і розчохлити щит.

— Ти що, провидець?

— Як можна, — перехрестився той. — Просто я добре знаю ліс. Бачите, он над тими буками сорока шебаршиться. То злетить, то знову пірне в крону. Ось знову вискочила. Хтось її непокоїть. І це не звір. Я не знаю, може, селяни за хмизом чи грибами вибралися, але капітан наказав дивитися в обидва.

— Мисливець?

— Можна й так сказати, — відвів очі Аксель. — У батька землі мало. А родина велика. Я — третій. У полі — зайвий, удома — марний. Там сестрички самі справлялися. От і допомагав, як міг. Дрова, гриби, ягоди. Мед... Яйця. Ну і м'ясо, якщо траплялося... Зима довга, все в котел піде, аби наваристе.

— І попався лісничим?

Ландскнехт торкнувся шраму на лобі і кивнув.

— Зустрілися якось… Ще б кілька хвилин і полетіла б моя душа через… Соромне місце. І вже точно не до раю. Якби Лис із хлопцями повз нього не проїжджав. Капітан якраз набирав у роту нових мисливців. Ось і поцікавився: чи не хочу я по-іншому долю випробувати? Я не заперечував…. Доля найманця різна, як кому пощастить. Один собі сам руку кинджалом дряпає, щоб надбавку за пролиту кров отримати, другий від першого пострілу мертвий падає. Але значно довше мотузки, яку мені вже накинули на шию.

— Викупив, отже.

Аксель глузливо хмикнув.

— Щоб Лис комусь ротні гроші віддав? Жартуєте, ваша милість? Він лише по піхвах меча долонею поплескав, і лісники вирішили, що я їм непотрібен. Все одно здохну. Ось з того часу я в його компанії і перебуваю. Шостий рік, скоро…

— Зрозуміло, — я жестом зупинив балакучого парубка. — Це добре, що ти такий зіркий. Там справді засідка… Погано, що й інші можуть виявитися не дурнішими. Скажи, а чи можна так зробити, щоб сорока відчепилася?

Колишній браконьєр задумливо глянув на мене, потім знову на гай і кивнув.

— Я зрозумів, ваша милість. Це наші там засіли. Ляхи Рудовусого, так?.. То ж я їх уже пару днів не бачив. Зроблю. Знаю одну хитрість. Якщо дасте срібну монету… — і, бачачи моє здивування, квапливо пояснив. — Це для птаха... Вони дуже цікаві й страх, як усе блискуче люблять. Якщо підвісити монету на видному місці, так щоб вона гойдалася і поблискувала, сорока з того місця нікуди не відлетить. Поки не вкраде і до себе в гніздо не потягне…

— Ось воно що, — посміхнувся я. — Ну, тоді скачи вперед і зроби все, як треба. Поміняйся з паном Лєшеком плащем і нехай він замість тебе повертається. Один. Скажу, що робити далі. А решта, щоб не висовувалися.

  Аксель дав коневі шенкелів і легким чвалом потрусив уперед, а я продовжив розмірено погойдуватися в сідлі коня, що йде кроком.

Сонце вже пригрівало, і після безсонної ночі від цього все більше хилило в сон. Виявляється, якщо кінь добре виїжджений, то жодної особливої складності у пересуванні верхи немає. І, загалом, просидіти кілька годин в сідлі не так вже й важко. Навіть якщо деякі частини тіла із цим не згодні. Відчуття, щоправда, як при важкому запорі, зате ноги відпочивають, і чоботи не зношуються. Сиди собі, та знай, погойдуйся в такт. А набридне, завжди можна злізти і розім'ятися. Як робили мандрівники в перші роки освоєння залізниць… Прихопило організм за якими-небудь потребами, наприклад: квітів букет нарвати, — злазили на ходу, займалися своїми справами, а потім наздоганяли потяг, що неквапливо повз, і поверталися у вагон.

Мій зброєносець тим часом зник у гаю, а через кілька хвилин знову з'явився на узліссі і галопом помчав до мене. Збоку могло здаватися, що він їздив на розвідку, чи… у нього прихопило живіт. Жартую… У нинішні часи навіть найблагородніші не надто заморочуються питаннями пристойності в тому, що називається правами натури. Та справляють потребу де закортіло. У тому числі всередині замку. Того так легко й дихається за його стінами. Отже, найжиттєвіша версія — пан вирішив відпочити в холодочку, ось слуга й оглядав галявину. Щоб чистіше, і мухи не кусалися.

Пан Пшеновицький хвацько зупинив коня і дуже майстерно змусив його розвернутися на місці.