Читати книгу - "1795, Ніклас Натт-о-Даг"

15.

У сірому небі над водами Солоного озера зависли хмари. Вінґе минає Стурторґет і протискається в нетрі кварталу Цефей за будинком Ґрілля, позираючи на годинник церкви Святого Миколая. До зустрічі з Ісаком Блумом часу ще вдосталь, та Еміль все одно поспішає, адже йдеться про запит на обшук будинку у кварталі Главк. Здалеку видно якусь постать. Лише опинившись ближче, Вінґе виявляє, що це не той, кого він чекав побачити. Ошатно одягнений чоловік спирається на тростину, на обличчі сліди віспи. Він вітається, піднімаючи капелюха, й оголює лисину, ледь приховану поодинокими тоненькими пасмами.

— Моє ім’я Булін. Ансельм Булін.

— Еміль Вінґе.

Булін вказує на грубо обтесану дошку на обрубках колод під стіною, осяяною осіннім сонцем.

— Чи не могли б ми присісти? Мені дошкуляє подагра, особливо тоді, коли хоче сказати те, що й так усім вид­но,— наближається зима.

— Авжеж.

Булін важко сідає, обома руками вкладає хвору ногу і з полегшенням зітхає.

— Мені повідомили, що ви подали запит в управління поліції на обшук мого будинку. Я би хотів запобігти такому несприятливому для всіх сторін розвитку подій за допомогою цієї неформальної розмови.

— Ваше джерело має добрі контакти.

— Я завжди стараюся бути добрим другом. Було би невдячно з мого боку називати ім’я цієї людини. Отже, моє джерело стверджує, що від того часу, коли ви з’явилися минулої осені в поліцейському управлінні, ви стали там важливою персоною. Єдиною рекомендацією вам слугува­ла світла пам’ять вашого брата. Кажуть, на вас чекає блискуча кар’єра, шкода було би занапастити таке майбутнє. Та й не хотілося б, аби справжні злочинці гуляли на волі, коли на ваше місце візьмуть когось менш здібного.

Вінґе не перебиває співрозмовника, просто чекає продовження.

— Я завжди керувався максимою «живи і давай жити іншим», тому і зараз украй неохоче дію з такою відкритістю, але не бачу іншого виходу. Якщо ви наполягатимете на обшуку мого помешкання і розслідуванні моєї діяльності, у мене не залишиться іншого вибору, як застосувати весь мій вплив, аби позбавити вас підтримки в поліцейському управлінні. Тому я волів би поспілкуватися з вами тут, на цьому перехресті, як двоє незнайомців, чиї шляхи випадково ненадовго перетнулися. Запевнивши один одного у взаєм­ній повазі, ми розійдемося, і хтозна, може, назавжди.

— Тобто ви мені погрожуєте?

— Ще ні, і сподіваюся, не доведеться.

Вінґе киває, витягає і, не поспішаючи, набиває люльку. Тоді перепрошує, зазирає у вікно, звідки пахне свіжою випічкою, й обертається з уже запаленою люлькою.

— Чи не міг би пан Булін трохи розповісти про себе? Це зробило би нашу розмову приємнішою і допомогло би мені визначитися із вибором.

— Я всього-на-всього простий чиновник, уже в літах. У молодості був амбітним. Колись приєднався до товариства шукачів пригод, і поступово піднімався по драбині тамтешньої ієрархії. Уже декілька років обіймаю посаду секретаря — виключно тому, що всі зацікавлені сторони підтримують мою непримітну особу. Я веду протокол на зборах внутрішнього кола, а також під час голосувань. Докладаю максимум зусиль, щоб об’єднати братство, хоча це завжди непросто у спільноті затятих і вольових.

— А Тюко Сетон?

— Було би помилкою робити якийсь висновок про нас, беручи за приклад Тюко. Якби все залежало від мене, я би ніколи не допустив його до братства. Цей чоловік, ­звісно ж, здатен легко обвести довкола пальця дурня, але те, що Тюко зумів напустити туману на двох членів спільноти, які заступилися за нього, викликає в мене сум. Та маємо те, що маємо. Тюко — один із нас, він як неслухняна дитина, яку не навчили відрізняти нічний горщик від порцелянової вази. Тож тепер нам доводиться брати на себе відповідальність за нього.

— Евменіди не завжди були прихильними до Тюко Сетона.

— Це ім’я вже застаріло. Ми час від часу змінюємо назву ордену.

— То як вас тепер називати?

— Спершу треба проголосувати. Здається, найбільше голосів набирає назва Вакханки.

Булін притишує голос і нахиляється ближче:

— Хай би якою була назва, факт залишається фактом. Тюко потрапив у немилість, але йому був наданий шанс повернути довіру. Результат виявився посереднім. Усе було би набагато простіше, якби Тюко можна було віддати вам на поталу, та чимало членів ордену вбачають у ньому певну цінність. Ну і, звісно ж, це справа принципу. Власне, саме тому я зараз тут.

— Значить, виступ хлопців-гернгутерів у Незрівнянному приніс свої плоди?

Булін усміхається і начебто у захваті піднімає брови.

— Блискуче, Емілю Вінґе. Бачу, ваш талант не перебільшують. Ви гідні поваги, і це лише посилює моє бажання порозумітися з вами. Треба визнати, що та вистава була контроверсійною, не на кожен смак. Декому вона ­здалася занадто м’якою, а комусь — надто вульгарною. Та досить багато членів ордену віддають перевагу тому, щоби стати на бік Тюко, принаймні, до певної пори. Часи зараз непрості — як для простого народу, так і для королівства у цілому. Страшенно нудно. Поки діє заборона на розкіш, розваги — дефіцит. Припускаю, що навіть найзапеклішим критикам Тюко цікаво, що ж він іще вигадає. У мене обмаль часу, то як щодо нашої домовленості?

— Здається, вам пора мені пригрозити.

Булін зітхає, важко підводиться і скаче на одній нозі, поки хвора займе потрібне положення.

— Вінґе, ви ж іще молодий чоловік. Із вами приємно вести бесіду, мало хто так майстерно обігрує натяки, а особливо у вашому вибитому війною поколінні. Тепер начистоту. Ви ж розумієте, що я тут стою і розпинаюся ще і для того, щоби врятувати ваше молоде життя? Не хочу мати його на своїй совісті. Вам ще далеко до старості, а ви вже звертаєте на непроїзну дорогу, яка не приведе вас до перемоги. Прислухайтеся до моїх добрих порад, і вам разом із вашим одноруким охоронцем дадуть спокій. А ні — то ні.

— Ви недооцінюєте Жана-Мішеля. Багато для кого ця помилка стала фатальною.

— Ця порада придалася би мені влітку. Та запевняю, що не маю звички двічі наступати на ті самі граблі.

— До побачення, пане Буліне. Навідаюся до Слоттсбакена, бо вже час відкрити ваші карти.

16.

Кардель продирає очі й бачить крізь вікно ознаки перших заморозків. Білі дахи мерехтять у сяйві ранкових променів. Кардель за своєю природою теплокровний, тому, одягнувши куртку, плащ, панчохи і чоботи, швидко зігрівається. Повітря надворі свіже та прохолодне.

Водночас Мікель зауважує, як погода змінює настрій робітників, що саме зараз стають до праці. Холод не обіцяє їм нічого хорошого. Жорстока та безжальна зима віщує про своє наближення замерзлими у стічних ровах і підворіттях пияками. Холод щипає шкіру і пробирає до кісток, а сама думка про те, щоб хоч трохи зігрітися, здається маячнею. Із дня на день стає менше світла, робочий день скорочується, бідняки щуляться у тьмяних відблисках пічного жару й горбляться над хирлявим вогником.

Але яка ж вона прекрасна, ця біла загибель! Лише на кілька годин вона вдягає Місто-між-мостами в найтонший білий шовк, обсипаний діамантами.

Кардель піднімається на пагорб, минає дзвіницю церкви Святого Миколая і фасад королівського палацу та заходить у браму дому Індебету, що залишається відчиненою для ранкового припливу чиновників. У коридорі стоїть кошик із сухим черствим