Читати книгу - "Солодка цукерочка для боса , Вікторія Вецька"

Я відступив, не сказавши жодного зайвого слова, і повернувся до роботи. Але щойно Мар’яна зникла в іншій кімнаті, я закрив ноутбук, притримав голову руками, мовби намагаючись зібрати себе до купи. Частина мене хотіла піти й втішити її, якби я дозволив собі слабкість. Проте я вже і так надто багато дозволяв собі з нею, виходячи за межі власних правил. Заснув я з цими думками, а вранці прокинувся, ніби нічого не сталося. Мар’яни вже не було. Її речей теж. Можливо, так буде краще для нас обох.

Зосередившись на роботі, я швидко повернувся до звичного розпорядку. Розібравшись із нагальними питаннями, вирішив зайнятися справою з Харченком. Та раптом у кабінет зайшла Мар’яна з заявою на звільнення. На мить у душі прокинулися емоції, та я холодно приховав їх за маскою байдужості. Підписав документ, навіть не глянувши їй у вічі. Хоче йти? Хай іде. Якщо вона чекала, що я її триматиму, — помилилася.

Після обіду в кабінет увірвався Міша з очевидним бажанням поговорити не про роботу.

— Нам треба поговорити! — вигукнув він заходячи до кабінету.

Я коротко кивнув на крісло перед собою, не відводячи погляду від екрана.

— Якщо вже так, сідай.

— Чесно кажучи, від тебе я цього не очікував, — він не сів, залишився стояти. — Як ти міг так просто відпустити Мар’яну?

Я зберігав байдужий вираз обличчя.

— Вона вільна людина. Робить те, що хоче, — відповів я, ігноруючи його гнівний погляд. — Що, я мав прив’язати її до себе?

Міша метнув на мене погляд, повний презирства, але це мене мало цікавило. Я давно навчився контролювати не лише свої емоції, але й ті, які намагалися нав’язати мені інші.

— І ти навіть не спробуєш повернути її? — з викликом кинув він. — Ти ж знаєш, що вона не пішла просто так.

Я відкинувся на спинку крісла, схрестивши руки на грудях.

— Міша, — сказав я рівним тоном, — у мене є справи важливіші за роздуми про те, чому вона пішла. Вона доросла людина, і якщо зробила вибір, я поважаю його. Чи ти хочеш, щоб я жив її бажаннями, забуваючи про власні?

Міша нервово провів рукою по волоссю, роздратовано зітхнувши.

— Ти ж розумієш, що своїм ставленням робиш їй боляче? — Міша дивився на мене, ніби намагався розтопити кригу моєї байдужості.

Я підвів на нього погляд, у якому не було ані краплі співчуття.

— Якщо ти в нас настільки добрий і співчутливий, то можеш піти і пожаліти її, — промовив я спокійно, відсторонено. — Мені ж зараз потрібно займатися справами, а не роздумувати над чужими почуттями.

Міша зітхнув, розчаровано похитавши головою. Його погляд, повний докору, намагався пробитися крізь мій холодний щит, але це його не врятувало.

— Ти взагалі здатен щось відчувати? — прошепотів він майже розчаровано.

Я кинув на нього погляд, у якому не було ні злості, ні співчуття.

— Відчувати? Може, колись і був здатний, — відповів я, — але це було давно і вже не має значення. Життя не завжди дозволяє нам зберігати ілюзії. І якщо вибір — між холодною головою і слабкістю, я завжди оберу перше.

Міша відвів очі, здавалося, зрозумів, що наші шляхи і наші погляди на життя надто різняться, але однаково стояв на своєму.

— І взагалі в мене є чіткі пріоритети, і, на жаль, Мар’янині почуття не входять до цього списку. Я давно навчився контролювати слабкості, і тобі варто було б теж це опанувати.

Міша підійшов ближче, не відводячи погляду, і продовжив:

— Я навчився контролювати свої слабкості, але не дозволю собі залишатися осторонь, коли хтось поруч страждає і потребує підтримки. На відміну від тебе, моя душа ще жива і здатна на щирість. Твоя ж, здається, давно перетворилася на крижаний айсберг.

Його слова прозвучали, ніби удар, але я зберіг байдужий вираз обличчя. У цій спробі дорікнути мені не було нічого нового — я чув це раніше і не раз. Емоції? Співчуття? Вони завжди вважали мене черствим. Але я навчився жити так, і, мабуть, це була одна з причин мого успіху.

— Жива і щира душа, кажеш? — повільно промовив я, схрещуючи руки на грудях і дивлячись на Мішу з легким натяком на усмішку. — Романтично, але не надто практично. Душа, як ти її називаєш, — це лише слабкість, яку люди використовують проти тебе. Тож вибач, але в мене інші пріоритети.

Міша відвів погляд, зітхнувши.

— Знаєш, одного дня ти залишишся зовсім сам. І цей твій айсберг не зігріє тебе, коли ти почнеш відчувати холод власної самотності, — впевнено відповів Міша, зиркаючи на мене своїми карими очима.

— Довіряй собі, а не ілюзіям про інших. Бо коли настане мить, коли тобі самому знадобиться підтримка, нікого поруч не буде. Залишиться тільки твоя «жива душа» і порожнеча. Чим більше ти розраховуєш на інших, тим болючіше усвідомити, що вони не варті твоїх зусиль.

Міша затримав погляд, намагаючись знайти в моїх словах хоч крихту жалю чи каяття, але натомість побачив лише холодну впевненість. Мене не зворушувала його віра в людей. Я знав ціну слабкості, тому дозволяв собі тільки те, що підвладне моєму контролю.

— Розумієш, на відміну від тебе, я залишався собою попри всі невдачі, попри всі розчарування. Я не ховався за маскою, не відгороджувався від світу, не тягнувся до безпристрасності, як ти. Але твоя холодність... вона одного дня зіграє проти тебе. І тоді, коли ти нарешті захочеш когось впустити у своє життя, виявиться, що довкола вже нікого не залишилось. — Ти думаєш, що цей крижаний захист тебе врятує, що ти не можеш постраждати, — сказав він, хитаючи головою. — Але насправді він тебе знищує, повільно, крапля за краплею. Бо ми не створені для того, щоб бути самотніми. А ні гроші, ні успіх, ні статус не замінять тобі того, що ти так вперто відкидаєш.