Читати книгу - "Не укладай угоду з демоном! , Вікторія Фед"

— Виходить, ти став ректором тільки для того, щоб її зупинити?

Він усміхнувся одним куточком губ.

— Чому ти питаєш так, ніби вважаєш, що я не можу бути хорошим ректором?

— Ну… — я закусила губу. — Ти ж буквально демон із Підземного світу.

— І що?

— І те, що не схоже, щоб ти отримував задоволення від управління Академією.

Райвен тихо засміявся.

— Ох, рідна, ти навіть не уявляєш, як весело спостерігати за вашими спробами вижити в Академії.

Я скосила на нього погляд.

— Тобто ти таки знущаєшся з нас?

Він безневинно підняв руки.

— Назвемо це… спостереженням у наукових цілях.

Я закотила очі, але не змогла втримати усмішку.

— Ти жахливий.

— Твій жахливий, рідна, — він підморгнув мені. — Випʼємо за це?

— За знущання над адептами Академії магічних мистецтв? — посміхнулася я.

— За нас, Селесто, — засміявся він.

Я клацнула своїм келихом об його, намагаючись не думати про те, що цей тост звучав надто багатообіцяюче.

— За нас, — тихо повторила я.

Невже це моя згода? Невже я дійсно попала в пастку до цього чорноокого демона, і чи був взагалі в мене бодай хоч якийсь шанс встояти перед ним?

— Ти згодна? — Його голос м’яко прорізає тишу, мовби обгортаючи мене теплом.

Я повільно переводжу на нього погляд, і він уже не здається мені просто далекою, величною істотою. Він тут. Поруч. І в цей момент не демон, не ректор Академії, не могутній маг—а просто чоловік, який чекає моєї відповіді.

Пальці стискають ніжку келиха міцніше. Мої думки плутаються між логікою й почуттями, між страхом і бажанням.

— Селесто?

Темрява його очей глибшає, поглинаючи мене. Або це просто світло. Або просто вино. Або просто я.

Я ковтаю гаряче повітря, бо здається, саме зараз вперше по-справжньому розумію: я вже давно в його пастці. І навіть не знаю, чи хочу звідти вибиратися.

— З чим згодна? — нарешті виходжу з трансу.

Він посміхається.

— Що ти моя, — в голосі провокація.

— Ні, лорде-ректоре, так легко я вам не дістанусь, — посміхаюся я, нахиляючись ближче, граючи у власну гру.

Він сміється тихо, низько, так, що мурахи пробігають по шкірі.

— Селесто, рідна, ти вже моя, — він ледь нахиляється вперед, і відстань між нами скорочується. — Просто ще не усвідомила цього.

Я піднімаю келих до губ, дозволяючи вину зігріти мене зсередини, поки він… він спостерігає, з ледь помітною усмішкою, від якої всередині все перевертається.

— Амбітний у вас план, — я піднімаю брову, граючись із ніжкою келиха. — А що, якщо я не хочу належати нікому?

Його очі блищать.

— Тоді мені доведеться переконати тебе, — голос стає оксамитовим, небезпечним.

Його пальці ледь торкаються моєї руки — обережно, але від цього дотику шкіру огортає жар.

— І як же ви збираєтеся це зробити? — мій голос звучить рівно, але серце шалено б’ється.

Райвен нахиляється ближче, його губи зупиняються за подих від мого вуха.

— Спершу… — теплий шепіт змушує мене затамувати подих. — Я дам тобі відчути, що означає бути моєю.

Його губи не торкаються шкіри, але я відчуваю їх тепло. Відчуваю його.

І розумію: тепер тікати пізно.

— Лорде…

— Так, моя боязлива леді, — посміхнувся він, і знову відкинувся в кріслі. — Я говорив, як мені подобається за тобою спостерігати? Ти — моя найбільша загадка.

— І коли ви мене розгадаєте, то я перестану нею бути? — мені здається чи мене це дійсно розізлило?

— І коли ви мене розгадаєте, то я перестану нею бути? — мені здається, чи мене це дійсно розізлило?

Райвен усміхається куточками губ, а в темних очах танцює насмішка.

— О, ні, рідна, — його голос звучить глибше, майже інтимно. — Ти — загадка, яку я хочу розгадувати знову і знову.

Я хмикаю, роблячи ковток вина.

— Лорде-ректоре, ви звучите, як закоханий чоловік, — я спеціально вимовляю це повільно, смакуючи кожне слово.

Він не відводить погляду, і мені здається, що повітря між нами іскрить.

— А що, якщо так і є?

Я ледь не давлюся вином.

— Що?

Райвен сміється тихо, небезпечно.

— Ти ж знаєш, я демон, — його пальці повільно проводять по краю свого келиха. — Ми не бавимося в половинчасті рішення.

— І що це означає? — я схрещую руки на грудях, намагаючись виглядати впевнено, хоча серце вибиває дикі ритми.

— Що, коли я щось хочу, то беру це.

— Отже, я — “щось”? — іронічно зводжу брови.

— О ні, рідна, ти — все, — його голос падає до небезпечного шепоту.

Я роблю вигляд, що мене це не вразило.

— І як же ви збираєтеся мене взяти, мій темний лорде?

Його усмішка розширюється, а в очах з’являється знайома небезпечна іскра.

— О, я маю багато ідей, але, здається, ми тільки починаємо нашу гру.

Райвен відставляє келих і повільно нахиляється вперед, спираючись ліктями на стіл. Його погляд ковзає по мені, неначе він уже виграв цю гру.

— Тільки починаємо? — я хмикаю, піднімаючи підборіддя. — А я думала, що ви вже давно на фінішній прямій.

Він усміхається — ледачо, небезпечно.

— О ні, рідна, справжня гра починається саме зараз.

Його рука повільно тягнеться до моєї. Тепло його пальців пробирається крізь мою шкіру, і я мимоволі затримую подих.

— І які ж правила? — мій голос зрадницьки тремтить, але я роблю вигляд, що це просто холод.

А мітка на лівій руці пульсує.

— Правило лише одне, — він нахиляється ближче, його подих теплий біля мого вуха. — Якщо ти програєш, то стаєш моєю.

Я різко повертаю голову, і наші губи опиняються в небезпечній близькості. Райвен не відступає. Навпаки — його усмішка стає ще нахабнішою.

— А якщо виграю?

Він зітхає, ніби я поставила дурне питання.

— Тоді я все одно знайду спосіб, щоб ти стала моєю.

Я закочую очі.

— Самовпевнений демон, сенс тоді такої гри.

— Твій самовпевнений демон, — шепоче він і легенько торкається кінчика мого носа пальцем.