Читати книгу - "Не укладай угоду з демоном! , Вікторія Фед"

Я відхиляюся, вдаючи байдужість, хоча всередині мене все горить, рука також палає.

— Якщо це твій спосіб спокушання, то він жалюгідний.

— О, рідна, — він усміхається хижо, — я ще навіть не почав.

— Аль-Хе завжди так буде палати, в мене зараз рука згорить, — пожалілася я.

Райвен зухвало усміхається, дивлячись на мене так, ніби саме зараз збирається розповісти найбільшу таємницю всесвіту. Або найбільшу провокацію.

— Є один спосіб, — повторює він, його голос опускається на оксамитово-небезпечний шепіт.

Я стискаю пальці в кулак, намагаючись не зірватися. Рука болить, ніби її ось-ось пожере полум’я, і разом з нею палає все всередині мене.

— Кажи, — виривається майже як наказ.

— Аль-Хе — це частина мене, — його пальці легко ковзають по моєму зап’ястю, і, Вищі, від цього дотику стає тільки гарячіше. — Вона не сприймає тебе окремо від мене. Тому й обпікає.

Його погляд повільно піднімається до мого, і я вже точно знаю, що це пастка. Але така, з якої, здається, я навіть не хочу вибиратися.

— Вона визнає тебе тільки тоді, коли ти станеш моєю, — каже він нарешті.

Серце б’ється десь у горлі.

— Тобто?..

— Коли я буду в тобі, рідна, — його губи ледь-ледь торкаються краєчка мого вуха. — Тільки тоді вона перестане тебе палити.

Гаряча хвиля пробігає по моєму тілу.

— Це жарт, так? — мій голос звучить неприродно хрипло.

— Абсолютно серйозно, — він відсторонюється рівно настільки, щоб я змогла побачити вираз його обличчя.

О, це явно не жарт.

— Райвене…

— Що, рідна? — він піднімає мою руку, притискаючи її до своїх грудей.

Аль-Хе… затихає. Тільки на мить, але цього вистачає, щоб мої легені нарешті набрали повітря.

Я різко прибираю руку, ніби обпеклася знову. Райвен сміється тихо, майже ласкаво.

— Тобто я маю…

— Віддатися мені? — він нахиляється ближче, його губи зовсім поруч. — Це вже твій вибір, рідна.

Він провокує мене. Він спокушає мене.

— Я…голодна! — різко промовила я, щоб розсіяти цю інтимну ауру.

— О, Селесто, ти навіть не уявляєш, наскільки я голодний.

І чому мені здається, що він говорить не про їжу?

— А що це за страва? — вказала я на мʼясну страву.

Мені взагалі не хотілося їсти, але я хотіла перевести тему.

Райвен помітив, як я вдивляюся в тарілку, і посміхнувся, ніби чекав на це питання.

— Це “Кров’яне сонце”, традиційна страва Асая, — заговорив він, повільно крутячи в пальцях келих із вином. — Її подають тільки тим, кого вважають гідними відчути справжній смак Темної імперії.

Я з цікавістю підняла погляд.

— Гідними? Це що, випробування?

Він нахилився ближче, і світло ламп мерехтіло в його темних очах.

— Щось на зразок. У давнину цю страву подавали воїнам перед боєм. Вважалося, що її смак загострює почуття, пробуджує приховані інстинкти і навіть… — його голос став глибшим, — розпалює жагу.

Я завмерла, а він, ніби нічого не сталося, взяв виделку і неквапливо підчепив шматок м’яса, обережно зануривши його в густий рубіновий соус.

— Кажуть, що після “Кров’яного сонця” людина вже не може задовольнитися звичайною їжею. Вона прагне більшого. Більшого смаку. Глибших відчуттів.

Він підніс шматок м’яса до губ, не зводячи з мене погляду.

— Ти впевнена, що хочеш спробувати, рідна?

І ось тепер я вже не знала, чи говоримо ми ще про їжу…

Блін, ця вечеря це якесь еротичне випробування! Вже легше в Підземному світі практику проходити!

— Впевнена, — сказала я.

Я взяла виделкою шматок м’яса, намагаючись не думати про те, як уважно спостерігає за мною Райвен. Соус глибокого рубінового кольору виблискував у світлі ламп, огортаючи м’ясо, ніби розпечене золото.

Я обережно піднесла шматок до губ і, зітхнувши, відкусила.

Спочатку — ніжність. М’ясо тануло на язику, просочене соками і таємничими спеціями Темної імперії. Потім — тепло. Воно починалося десь у грудях, розливалося по венах, огортало приємним жаром.

А потім… потім прийшов справжній вибух.

Смак розкрився різкими, але ідеально збалансованими нотами. Спочатку —легка пікантність, що підкреслювала соковитість м’яса. Потім — глибока, майже димна насолода, змішана з відтінками рідкісних трав. А в самому кінці — ледь помітна гірчинка, як пристрасний шепіт на вустах, що залишав по собі нестримне бажання ще…

Я заплющила очі, дозволяючи собі хоча б на секунду просто насолодитися цим божественним смаком.

— Ти щойно застогнала?

Я різко відкрила очі. Райвен, явно розважаючись, дивився на мене з тією самою хижою усмішкою.

— Що?! — я ледь не вдавилася, хапаючи келих із вином.

— О, рідна… — він нахилився ближче, його голос став оксамитовим, обволікаючим. — Якби ти бачила себе зараз…

Я закашлялась.

А він…демон, його побери, засміявся.

Я швидко зробила ковток вина, намагаючись позбутися як смаку, що досі палав на язику, так і дивного тремтіння в тілі.

— Закінчуй, Райвене, — пробурмотіла я, відставляючи келих.

— Що саме? — він спокійно відкинувся на спинку крісла, насолоджуючись моєю реакцією.

— Провокації.

— Я ж навіть не починав, — його голос був низьким, насиченим тінями сміху.

Я різко підвелася, змусивши себе взяти ситуацію під контроль. Або хоча б зробити вигляд, що вона під контролем.

— Дякую за вечерю, — сказала я рівним голосом. — Але я хочу відпочити.

— Так скоро? — він підняв брову, явно не маючи наміру відпускати мене так легко.

Я зробила крок назад, намагаючись не зважати на те, як гаряче мене спалює його погляд.

— Завтра уроки танців і придворного етикету, пам’ятаєш?

— О, я пам’ятаю, рідна, — його очі ледь звузились, а губи знову розтяглися в хижій усмішці. — Сподіваюся, після цього вечора ти зможеш нормально рухатися.

Я різко розвернулася, збираючись вийти, але в останню мить його пальці зловили моє зап’ястя.

— Не думай, що втекла, — прошепотів він біля мого вуха, і мені здалося, що тепло його дихання залишило на шкірі вогняний слід. — Ми ще не закінчили, Селесто.