Читати книгу - "Батько подруги. Заборонений зв'язок., Ярл Конг"

- Ларисо Анатоліївно..., - слова застрягають у горлі й не бажають звідти вириватися на волю, оскільки дивлюся на свою кураторку й тут же дар мови зникає. Бідна жінка сидить, схиливши голову й на ній обличчя немає, настільки вона шокована. - Я не хотіла...

Нарешті себе пересилюю й заявляю, але це настільки дитяча заява, настільки вона нікчемна, що просто жах як соромно стає. Вже всоте за ці пару хвилин гробового мовчання. Андрій Тарасович зробив діло й вже поперся на лекцію, залишивши кожну з нас у гнітючому стані, сам же покинув кабінет ледве під носа не наспівуючи.

- Ніко, просто скажи, - нарешті викладачка підіймає голову, нарешті відновлює зоровий контакт, але від цього стає ще тільки гірше, бо до цього я не бачила той біль, котрий розривав її зсередини. - Навіщо? Навіщо ти це зробила? Має ж бути логічне пояснення? Так?

- Я... - а що я? Визнаватися, що провернула цю аферу з журналом заради подруги? Заради її батька, котрий хотів впевнитися, що донька пропускає навчання? Адже в Лероя Валерійовича мали закрастися певні сумніви стосовно Олі та її "дружби" з навчальним процесом, якщо чоловік дібрався до старости групи, в якій рахується його кровиночка? 

- Ну, - Лариса Анатоліївна не менше від мене хоче знайти вихід з цієї ситуації, бажає якимось чином відбілити свою відмінницю, бо вона в мене повірила, вона мені довірилася, а я... Виходить, що мало того, що її підставила, так ще й продемонструвала наочно, що кураторка не розбирається в людях. У своєму то віці. У своєму то статусі. А наскільки ж їй має бути соромно перед колегами за старосту своєї групи. Жах...

- Я...

- Гаразд, зробимо тоді так, - жінка усвідомила, що логічного пояснення не буде, та і загалом хоч якогось пояснення вона від мене не дочекається, тож важко зітхнувши, продовжила втомленим голосом, - залишай журнал тут, на жаль, я вимушена призначити іншу старосту групи.

- Так, так, звичайно, - про це і мови йти не може. Я повністю її підтримую і навіть ні краплі сперечатися не буду. Наробила біди? Тепер маю пожинати плоди.

- І йди додому.

- Як додому? Чому додому? - А ось тут, попри мою повагу до Лариси Анатоліївни як викладачки та кураторки, і навіть любові як до дуже доброї та приємної людини, я не можу змовчати.

- Я вважала, що це все нісенітниця про ту вашу поїздку на розкопки. Що виникла якась помилка, і вона дуже швидко розсмокчеться, виявившись непорозумінням. Але зараз..., - жінка скрушно хитає головою, і я готова саму себе прибити за те, що змушую її душевно страждати. Хоча вона цього явно не заслужила. Навпаки - завжди виручила й постійно приходила на допомогу. - Загалом, йди, Ніко, додому.

- Вибачте, будь ласка.

Це все, що я наразі могла сказати. Перепросити й не доводити Анатоліївну ще більше своєю присутністю. Своїми тупими відмазками. Та попросту своєю брехливою фізіономією.

- Та якого! - Вкотре натискаю на зелену слухавку під "Олька" й нашою спільною фотографією, де ми максимально щасливі й задоволені, що є одна в одної.

Зараз же я відчуваю абсолютно протилежні почуття до подруги. Одне діло я не стала говорити кураторці через кого сталося все це лайно з журналом відвідуваності. Інше - повідомити Олю, в яку халепу я встряла й нехай думає, як це виправляти. Яким чином відбілювати мою з усіх сторін заплямовану репутацію.

- Та підійми ж ти слухавку! Твою ж!

А вона ніби відчуває, що я явно не з приємними новинами намагаються до неї набрати, тож ігнорує дзвінок за дзвінком. Спробу за спробою. І таких спроб за останні п'ять хвилин набралося двадцять штук. І після кожної невдалої мене підриває все більше та більше. Я ніби той феєрверк, котрий кожного разу виглядає все яскравіше та яскравіше в темному-темному небі.

"Що?"

А ось це мегакоротке повідомлення виглядає як брак на заводі й вистрілює не вверх, щоб через секунду різноколірними промінчиками розлетітися в небі, а в ногу, шалено дратуючи.

"ПРИЙМИ ВИКЛИК!!!"

Коли я усвідомила, що вся згораю від люті? Прямо тоді, коли курсор на екрані мобільного вперся в край і не забажав далі відходити вправо, повідомляючи, що місце для смс-ки закінчилося. Точніше місце для знаків оклику, котрі прямо кричали з гаджета.

"Не можу"

Прилітає напротивагу, від чого мене починає трусити так, що ледве телефон не виплигує з рук. Настільки я ходжу ходуном від злості.

"А МЕНІ ПЛЮВАТИ, ЩО ТИ МОЖЕШ!!! ПРИЙНЯЛА!!! НЕГАЙНО"

Через неї я маю проблеми. Через неї я підставила іншу людину. Через неї моє майбутнє якщо не кардинально зміниться, то явно зазнає змін в гіршу сторону. А вона не може? От попросту не може? Це і все?

"Ні. Чи до тебе не доходить, що я не можу?"

"А ДО ТЕБЕ НЕ ДОХОДИТЬ, ЩО Я МАЮ ПРОБЛЕМИ З НАВЧАННЯМ? НІ? НЕ ДОХОДИТЬ?"

Я ризикую раз, давши їй спалити старий журнал. Я ризикую два, підходячи до кураторки та пояснюючи ситуацію, вішаючи жіночці локшину на вуха. Я ризикую три, коли потрапляю на гарячому. А тут таке? Звинувачення в тому, що я дурепа й до мене не доходить цілком зрозуміле?

"Окей, може так тобі краще дійде. Може, ти осліпла та перестала бачити. Я НЕ МОЖУ! НЕ МОЖУ! НЕ МОЖУ! НЕ МОЖУ! ТАК ТОБІ ЗРОЗУМІЛО? І знаєш, Ніко, не все крутиться навколо навчання. Є речі куди важливіші. Жаль, що ти цього не можеш зрозуміти."

Ах, так? Значить, таким чином ти пішла? Гаразд, гаразд... Я не хотіла, але якщо ти сама почала...

"Це ж які такі речі важливіші? Твій Ринат? Чи Рахат? Чи як там звуть того ідіота. Плювати! Ти як почала з ним зустрічатися, то ніби з розуму зійшла. Ніби головою десь добряче вдарилася, і верзеш нісенітницю! І робиш нісенітницю! А я ТВОЯ ПОДРУГА! Була, є, але сумніваюся, що з таким відношенням буду, якщо для тебе важливіший якийсь рафінат, ніж я! Можеш, до речі, дати йому це почитати. Нехай знає, як я до нього ставлюся. Наскільки я його ненавиджу цього покидька! Де він там? Лежить біля тебе? Пропонує тобі забити на мене та зайнятися чимось цікавішим? А ти вуха розвісила й проміняла мене на цього мерзотника?"