Читати книгу - "Маятник Фуко"

вимова його ім’я «Ваньєр» у тих, хто хотів похвалитися близьким знайомством із ним, — уже впродовж близько десяти років регулярно запрошували до Мілану дві групи революціонерів періоду одразу після шістдесят восьмого. Вони билися між собою за нього, і кожна група, звісно, радикально відмінно інтерпретувала його вчення. Чому й навіщо ця знаменита людина дозволяла, аби її спонсорували екстремісти, — цього я ніколи не міг зрозуміти. Теорії Ваґнера, так би мовити, не мали кольору, і, якби він захотів, його могли б запрошувати університети, клініки, академії. Гадаю, він приймав їх запрошення, бо фактично був епікурейцем і вимагав королівського відшкодування своїх витрат. Приватні особи могли зібрати більше грошей, ніж інституції, а для доктора Ваґнера це означало подорож у першому класі, розкішний готель, плюс гонорари за лекції та семінари, обраховані за його тарифом терапевта.

Чому ті дві групи шукали джерело ідеологічного натхнення у теоріях Ваґнера — це зовсім інша історія. Але в ті роки психоаналіз Ваґнера видавався досить деконструктивним, діагональним, некартезіанським, заснованим на лібідо, здатним відкрити нові теоретичні обрії в революційній діяльності.

Примусити робітників проковтнути його виявилося справою нелегкою, і, можливо, саме тому в певний момент ці групи були змушені вибирати між робітниками та Ваґнером, і вони вибрали Ваґнера. Було висунуто ідею, що новим суб’єктом революції буде не пролетар, а божевільний.

«Замість того, щоб змушувати божеволіти пролетарів, краще пролетаризувати божевільних, це набагато легше, з огляду на ціни доктора Ваґнера», сказав мені одного дня Бельбо.

Революція ваґнерівців була найкоштовнішою в історії.

Видавництво «Ґарамон», отримавши від інституту психології фінансування, переклало добірку невеликих есеїв Ваґнера, дуже фахових, їх було важко знайти, тому добірка користувалась у вірних великим успіхом. Ваґнер прибув до Мілану для презентації книги, і з цієї нагоди почалося його знайомство з Бельбо.

FILENAME: Доктор Ваґнер

Диявольський доктор Ваґнер

Двадцять шоста серія

Хто того сірого ранку

На обговоренні я висунув йому заперечення. Сатанічного старця воно, безперечно, роздратувало, але він і вусом не повів. Щобільше, він відповів мені так, ніби хотів мене причарувати.

Наче Шарлюс та Жюп’єн, бджола та квітка. Геній не терпить, коли його не люблять, і мусить негайно спокусити того, хто з ним не погоджується, аби той його полюбив. І йому це вдалося, я його полюбив.

Але він, либонь, мені не пробачив, бо того вечора, коли йшла мова про розлучення, він завдав мені смертельного удару. Не усвідомлюючи цього, інстинктивно: несвідомо намагався звабити мене і несвідомо вирішив мене покарати. Ціною деонтології він задурно провів зі мною сеанс психоаналізу. Несвідоме кусає навіть своїх охоронців.

Історія маркіза де Лянтенака у Дев'яносто третьому році. Корабель вандейців відпливає під час шторму від бретонських берегів, раптом одна з гармат зривається зі свого кріплення і починає шалено котитися від борту до борту судном, яке гойдається уверх-униз у хитавиці, і, наче величезний звір, загрожує розтрощити бакборт і триборт. Бомбардир (той самий, через недбальство якого гармата, на жаль, не була закріплена як годиться), тримаючи ланцюг у руці, з незрівнянною відвагою кидається мало не під ту потвору, яка загрожує розчавити його, і зупиняє її, тоді міцно закріплює і відтягує її на місце, рятуючи таким чином корабель, екіпаж і завдання. З великою урочистістю грізний Лянтенак наказує вишикувати своїх людей на містку, складає похвалу сміливцю, знімає зі своєї шиї високу нагороду, відзначає його, обнімає його, а команда тим часом гукає «слава» до небес.

Тоді твердий, наче алмаз, Лянтенак нагадує, що саме на нагородженому лежить відповідальність за цей інцидент, і наказує його розстріляти.

Блискучий Лянтенак, людина чести, справедлива й непідкупна! І саме так повівся зі мною доктор Ваґнер — він ушанував мене своєю дружбою і вбив мене, відкривши мені правду

і вбив мене, відкривши, чого я насправді бажаю

і відкрив мені, чого я, бажаючи, боюся.

Історія, що починається з барів. Потреба закохатися.

Деякі речі відчуваєш заздалегідь, ти закохуєшся не тому, що закохуєшся, ти закохуєшся, тому, що в цей період у тебе є розпачливе бажання закохатися. У ті періоди, коли ти відчуваєш бажання закохатися, ти мусиш бути обережним і дивитися, куди ступаєш: ти наче напився чар-зілля, від якого закохуєшся в першу істоту, яку зустрінеш. Це може бути й качконіс.

Бо я відчув цю потребу саме тоді, коли тільки-но кинув пити. Зв’язок між печійкою та серцем. Нове кохання є добрим приводом, щоб знову почати пити. Мати когось, із ким можна ходити по барах. Гарно себе почувати.

Невеликий бар — це щось швидкоплинне, потайне. Він дає тобі можливість довгого, солодкого цілоденного очікування, аж поки не підеш сховатись у напівзатінених шкіряних кріслах, о шостій пополудні нема нікого, бридка клієнтура сходиться увечері, коли приходить піаніст. Вибрати належить сумнівний американський бар, порожній у надвечірню пору, де офіціант приходить лише тоді, коли ти покличеш його тричі, й одразу приносить тобі ще одне мартіні. Мартіні дуже важливе. Не віскі, а саме мартіні. Ти підносиш склянку і крізь прозору рідину бачиш її витягнуте оливкою обличчя. Різниця між тим, коли дивишся на кохану через коктейль-мартіні у невеликому тригранному келишку і коли розглядаєш її через джин-мартіні з льодом — келих широкий, її обличчя розпливається у прозорій кубічності льоду, ефект подвоюється, якщо ви обидва наближаєте свої келихи один до одного, притиснувшись чолом до холоду келихів, два келихи між чолом і чолом — із тригранними келишками, надто малими, цього не зробиш.

Швидкобіжна часина у барі. Відтак ти з тремтінням чекатимеш іще один день. Тебе не шантажує жодна певність.

Той, хто закохується по барах, не потребує жінки лише для себе. Завжди знайдеться хтось, хто йому її позичить.

Особа Іншого. Він давав їй повну свободу, адже завжди був у від’їзді. Його ліберальність підозріла: я міг зателефонувати навіть опівночі, він був, а тебе не було, він мені відповів, що ти десь на людях, ага, якщо ти вже телефонуєш, може, ти випадково знаєш, де вона? Єдині миттєвості ревнощів. Але навіть таким способом я виривав Чечілію у саксофоніста. Любити або думати, що любиш, наче вічний жрець стародавньої помсти.

Із Сандрою все ускладнилося: того разу вона збагнула, що мене занадто захопила ця історія, життя удвох стало досить напруженим. Ми маємо розлучитися? То ж розлучімось. Ні, стривай, ще поговорімо. Ні, так жити більше не можна. Словом, проблемою була Сандра.

Коли мандруєш по барах, драма пристрастей розгортається не з тою, з ким зустрічаєшся, а з тою, з ким ти розстаєшся.