Читати книгу - "Маятник Фуко"

Була дискусія про пару, про розлучення як ілюзію Закону. Поглинутий своїми проблемами, я із запалом брав участь у розмові. Ми дали втягнути себе в діалектичні ігри, сперечалися, а Ваґнер мовчав, і ми забули, що серед нас є оракул. І з виглядом зосереджености на собі

і з нещирим виразом обличчя

і з меланхолійною байдужістю

і наче ненароком вступаючи у розмову зовсім на іншу тему Ваґнер сказав (я згадую його точні слова, вони закарбувалися в моїй голові, неможливо, щоб я помилився): — У своїй професійній практиці я жодного разу не мав пацієнта, який би впав у невроз через власне розлучення. Причиною недуги завжди було розлучення Іншого.

Доктор Ваґнер навіть в усній мові вимовляв слово Інший з великої літери. Я підскочив, наче вкушений гаспидом

віконт підскочив, наче вкушений гаспидом

крижаний піт перлився на його чолі

барон дивився на нього крізь ліниві кружальця диму своїх тонких російських сигарет

— Ви хочете сказати, що людина впадає у кризу не через розлучення зі своїм партнером, а через можливе або неможливе розлучення третьої особи, яка спричинила кризу в парі, членом якої ця людина є?

Ваґнер поглянув на мене з розгубленістю людини, яка вперше зустрічає особу з розумовим розладом. Він запитав мене, що я цим хотів сказати.

І справді, що б я цим не хотів сказати, я сказав це погано. Я постарався конкретизувати свої міркування. Я взяв зі столу ніж і поклав його поруч із виделкою: — Ось, це — я, Ніж, одружений з нею, Виделкою. А ось іще одна пара, вона — Ложка, одружена з Різаком, або Меккі-Ножакою. Тепер я, Ніж, вважаю, що мої страждання викликані тим, що мені доведеться покинути свою Виделку, а мені б цього не хотілося, я кохаю Ложку, але мене влаштовує, що вона залишається зі своїм Різаком. Але насправді, докторе Ваґнер, ви мені говорите, що я страждаю тому, що Ложка не розходиться зі своїм Різаком. Це так?

Ваґнер відповів одному з бесідників, що ніколи нічого подібного не говорив.

— Як то не говорили? Ви сказали, що ніколи не зустрічали нікого, хто б набув невроз через свої власне розлучення, що це завжди трапляється через розлучення іншого.

— Можливо, не пам’ятаю, — сказав тоді знуджено Ваґнер.

— А якщо ви це сказали, то хіба це не означає того, що мав на увазі я?

Ваґнер на кілька хвилин замовк.

Тим часом бесідники, завмерши, чекали, а Ваґнер знаком попросив, щоб йому налили у склянку вина, уважно подивився проти світла на рідину і врешті заговорив.

— Якщо ви мали це па увазі, то значить, ви хотіли мати це на увазі.

Відтак він обернувся в іншу сторону, сказав, що стало спекотно, тоді завів якусь оперну арію, вимахуючи солоною паличкою, наче диригуючи далекою оркестрою, позіхнув, зосередивши свою увагу на вершковому торті, і нарешті, після ще одного приступу німоти, попросив, аби його відвезли до готелю.

Присутні поглянули на мене, як на людину, що зірвала симпозіум, на котрому мали пролунати вирішальні Слова.

Справа в тому, що я почув, як говорить Істина.

Я зателефонував тобі. Ти була вдома, з Іншим. Я провів безсонну ніч. Усе було ясно: я не міг стерпіти, що ти живеш із ним. Сандра тут ні до чого.

Після цього надійшли ті шість драматичних місяців, коли я не відступав від тебе, дихаючи тобі в спину, щоб підкопатися під твоє співжиття з ним, кажучи, що хочу тебе всю для себе, і переконуючи тебе, що ти ненавидиш Іншого. Ти почала заводити з Іншим сварки, Інший почав ставити свої вимоги, став ревнивим, увечорі не виходив з дому, а будучи у від’їзді, телефонував двічі на день і посеред ночі. Одного вечора він дав тобі ляпаса. Ти попрохала у мене грошей, бо хотіла втекти, я забрав ті мізерні рештки, що лежали в банку. Ти покинула шлюбне ложе й подалася в гори з кількома друзями, не залишивши адреси. Той Інший у розпачі телефонував мені, питаючи, чи я не знаю, де ти, я не знав, але здавалося, ніби я брешу, адже ти йому сказала, що покидаєш його заради мене.

Повернувшись, ти радісно повідомила мене, що написала йому прощального листа. Тоді я запитав себе, а що буде зі мною і з Сапдрою, але ти не дала мені часу стурбуватися. Ти сказала мені, що познайомилася з одним таким, зі шрамом на щоці та помешканням у циганському стилі. Ти підеш жити з ним.

— Ти мене більше не кохаєш?

— Навпаки, ти єдиний мужчина мого життя, але після всього того, що трапилось, мені це потрібно, не будь дитиною, постарайся мене зрозуміти, я ж покинула чоловіка заради тебе, дай людям жити своїми ритмами.

— Своїми ритмами? Ти ж говориш мені, що йдеш жити з іншим чоловіком.

— Ти ж лівий інтелектуал, не поводь себе, наче мафіозо. До зустрічі.

Усім я завдячую докторові Ваґнеру.

37

Тóму, хто замислюється над чотирма речами — тим, що зверху, тим, що знизу, тим, що раніше, тим, що пізніше, — краще б йому не народжуватися.

(Талмуд, Хагіга 2, 1)

Я з’явився у видавництві «Ґарамон» саме того ранку, коли встановлювали Абулафію, а Бельбо та Діоталлеві були заглиблені у свою діатрибу про імена Бога. Ґудрун же підозріло спостерігала, як чоловіки вмощували цю нову незрозумілу істоту посеред чимраз більш запилюжених куп рукописів.

«Сідайте, Казобоне, ось проекти цієї нашої історії металів». Ми залишилися наодинці, і Бельбо показав мені покажчики, чернетки розділів, схеми макетування. Я повинен був читати тексти й шукати ілюстрації. Я назвав декілька міланських бібліотек, які, на мій погляд, мали широкий вибір.

«Цього не досить», сказав Бельбо. «Слід буде поїхати ще кудись. Наприклад, у музеї науки в Мюнхені є чудова фототека. Потім у Парижі є Консерваторій Мистецтв та Ремесел. Я б сам хотів туди знову поїхати, якби мав час».

«Там цікаво?»

«Він непокоїть. Тріумф машин у готичній церкві..». Він завагався, навів лад серед якихось паперів, що поневірялися на столі. Відтак, ніби боячись надати своїм словам надмірної ваги, сказав: «Там є Маятник».

«Який маятник?»

«Маятник. Маятник Фуко».

Він пояснив мені, що таке Маятник, так, як я побачив його в суботу, — а може, в суботу я