Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Сивий чоловік з аристократичними манерами, який протягом усього засідання мовчав, зображаючи на обличчі вираз тихого і прикрого знання про те, що вся ця вистава марна, поглянув на Даґні співчутливо і з останніми проблисками надії в очах. Підвищивши голос рівно настільки, щоб виявити нотку контрольованого обурення, він сказав:
— Містере голово, якщо ми обговорюємо практичний вихід із ситуації, я хотів би, щоб ми зважили ймовірність накладення певних обмежень на довжину та швидкість наших потягів. Серед решти заходів, цей — найжахливіший. Його скасування не розв’яже всіх наших проблем, але неймовірно полегшить справу. За такої шаленої нестачі рухомого складу та страхітливого браку пального висилати паротяг лише з шістдесятьма вагонами, коли він може тягнути всі сто, у рейс тривалістю чотири дні, коли цей шлях раніше долали за три дні, — немислиме божевілля. Якби ми підрахували кількість компаній-відправників, яких ми знищили, число спустошених через наші промахи регіонів, дефіцити та затримку потягів, а потім…
– І не думайте, — огризнувся містер Везербі. — І не мрійте про якісь анулювання. Ми цього навіть не розглядатимемо. Не будемо навіть слухати балачок на цю тему.
— Містере голово, — тихо запитав сивочолий чоловік, — можна я продовжу?
Голова розвів руками, натякаючи на безпорадність своєю улесливою посмішкою:
— Це було б непрактично, — відповів він.
— Думаю, нам варто обмежити нашу дискусію статусом лінії «Ріо-Норте», — відрубав Джеймс Таґґарт.
Запала мовчанка.
Чоловік із зеленим кашне повернувся до Даґні.
— Міс Таґґарт, — обережно і печально запитав він, — чи вважаєте ви — бодай гіпотетично — що коли устаткування, яке зараз обслуговує «Ріо-Норте», звільниться, то воно покриє потреби руху на нашій головній трансконтинентальній лінії?
— Допоможе покрити.
— Рейки лінії «Ріо-Норте», — почав блідий чоловік із вусиками, — неможливо порівняти з жодними в усій країні, зараз їх не можна купити ні за які гроші. А це майже п’ятсот кілометрів шляху, тобто понад шістсот кілометрів рейок із чистого ріарден-металу. Думаєте, міс Таґґарт, що ми можемо дозволити собі марнувати найкращі рейки на гілку, де більше немає активного руху?
— Про це вам судити.
— Скажу так: чи буде користь із цих рейок, якщо ми використаємо їх для нашої основної колії, що потребує зараз нагального ремонту?
— Це стало б у пригоді.
— Міс Таґґарт, — тремтячим голосом запитав чоловік, — чи залишилися на лінії «Ріо-Норте» якісь важливі вантажовідправники?
— Тільки Тед Нільсен із «Моторів Нільсена». Більше нікого.
— Як ви вважаєте, чи можна використати експлуатаційні витрати з лінії «Ріо-Норте», щоб полегшити фінансове напруження цілої системи?
— Це б допомогло.
— Отже, як наш виконавчий віце-президент…
Він замовк. Вона почекала, дивлячись на нього. Чоловік продовжив:
— То?
— Яке ваше запитання?
— Я хотів сказати… Як наш виконавчий віце-президент, чи не повинні ви зробити певні висновки?
Вона встала. Окинула поглядом присутніх:
— Джентльмени, не знаю, якими самодурами треба бути, переклавши на мене відповідальність за ваші рішення і примушуючи мене ці рішення озвучити. Можливо, ви вірите, що коли остаточний вирок буде винесено моїм голосом, то я стану убивцею, — адже всі чудово розуміють, що зараз відбувається останній акт тривалого вбивства. Не збагну, чого, на вашу думку, ви досягнете такими інсценуваннями, тому я не допомагатиму вам у цьому. Остаточного удару завдавайте самі, як завдали всіх попередніх.
Вона зібралася іти геть. Голова підвівся, безпорадно бурмочучи:
— Але, міс Таґґарт…
— Прошу не вставати. Продовжуйте, будь ласка, дискусію — і проводьте голосування, в якому я не матиму голосу. Я утримаюсь. Якщо хочете, я залишусь тут, але тільки у ролі працівника. На іншу посаду не претендую.
Вона знову відвернулась, однак цього разу її зупинив голос сивого чоловіка.
— Міс Таґґарт, це неофіційне запитання, це моя особиста цікавість: чи не могли б ви поділитися власним баченням майбутнього компанії «Таґґарт Трансконтиненталь»?
Вона відповіла, співчутливо дивлячись на нього; голос її пом’якшав:
— Я перестала думати про майбутнє цієї системи залізниць. Збираюся підтримувати рух потягів, скільки це буде можливо. Не думаю, що компанія проіснує довго.
Вона відійшла від столу до вікна, щоб стати збоку і дати їм можливість закінчити без неї.
Даґні поглянула на місто. Джим отримав дозвіл використовувати електрику на горішніх поверхах будівлі Таґґартів.
З висоти цієї кімнати місто скидалося на висохлі рештки. На тлі темного неба вимальовувалося кілька поодиноких стовпчиків освітленого скла.
Вона не прислухалася до чоловічих голосів позаду себе. Не знала, чи довго кружляли навколо неї уривки їхніх суперечок: звуки штовхалися, намагаючись витіснити одне одного, випхати наперед; боротьба, метою якої було не утвердження бажання, а намагання витиснути його у незгодної жертви, битва, в якій рішення мусив оголосити не переможець, а переможений:
— Мені здається… Я думаю, це… На мій погляд, це мусить… Якби ми припустили… Я просто раджу… Я не натякаю, але… Якщо ми зважимо на обидві точки зору… На мою думку, безсумнівно те, що… Очевидним фактом мені видається…
Вона не знала, чий голос промовив:
— …і тому я пропоную закрити «Лінію Джона Ґолта».
Вона зауважила, що лінію нарешті назвали правильно.
«Ти теж таке витримував кілька поколінь тому, тобі було так само складно, так само важко, але ти не дозволив їм тебе зупинити; невже все було так само погано, як зараз? Так само гидко? Зрештою, чи не все одно, йдеться про різні форми одного болю, але біль не зупинив тебе, хоч яке було випробування, тебе воно не стримало, ти не здався, ти долав усі перепони, а я тепер мушу долати свої; ти боровся і я повинна, ти зробив це, а я намагатимусь…» Даґні добре чула в собі тиху інтенсивність цієї посвяти, і минув певний час, перш ніж зрозуміла, що розмовляла з Натом Таґґартом.
Наступний почутий нею голос належав містерові Везербі:
— Зачекайте-но, хлопці. А ви часом не забули, що маєте отримати дозвіл, перш ніж закрити лінію?
— Клеме, Господи милосердний! — Таґґарт не приховував паніки. — З цим же не може виникнути проблем…
— Я б не був такий упевнений. Не забувайте, що ви — державна служба, тому повинні забезпечувати транспортування, дає це вам гроші чи ні.
— Але ж ви знаєте, що це неможливо!
— Якщо закриєте цю лінію, вам це піде на користь, залагодить ваші проблеми, але що з того нам? Залишити цілий штат Колорадо практично без транспорту — яку суспільну реакцію це викличе? Звісно, якщо ви дасте щось Веслі натомість, щоб збалансувати збитки, якщо
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або», після закриття браузера.