Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Тиша, яка запала у відповідь, була схожа на глибоку яму: коли щось падало на її дно, нагору не долинало жодного звуку. Таґґарт, як і решта присутніх, знав, заради якого безкорисливого мотиву містер Моуч завжди готовий пожертвувати особистими стосунками.
Саме через цю тишу, а ще тому, що вона не хотіла цього казати, бо прийшла сюди, не налаштована говорити, але не могла втриматися, запитання Даґні пролунало так жорстоко:
— Джентльмени, ви отримали те, про що просили всі ці роки?
Різкість, із якою їхні погляди перекинулися на неї, була мимовільною реакцією на несподіваний звук. Проте та різкість, із якою присутні відвели очі, втупивши погляди у стіл, стіни, деінде, тільки б не на неї, була свідомою відповіддю на значення почутих слів.
У тиші, що запанувала знову, Даґні відчула, як повітря, наче крохмалем, наповнюється обуренням — це обурення адресувалось аж ніяк не містерові Везербі, а їй самій. Вона могла б це витримати, якби вони просто не відповіли на її запитання. Однак подвійне лицемірство з їхнього боку змусило її відчути нудотне напруження в животі: вони вдавали, що ігнорують її, насправді ж відповідали у притаманний собі спосіб.
Голова, не дивлячись на неї, ухильним та багатозначним, і все ж страшенно рішучим тоном сказав:
— Все було б добре, все склалось би просто чудово, якби не неправильні люди при владі — такі, як Баззі Воттс та Чік Моррісон.
— Ну, Чік Моррісон мене не хвилює, — мовив мертвотно-блідий чоловік із вусиками. — Він зовсім не має якихось важливих зв’язків нагорі. Справді. Найгірша отрута — це Тінкі Голловей.
— А мені ситуація зовсім не здається безнадійною, — сказав товстун у зеленому кашне. — Джо Данфі та Бад Гезлтон дуже близькі з Веслі. Якщо їхній вплив переважить, з нами все буде чудово. Однак Кіп Чалмерс із Тінкі Голловеєм небезпечні.
— Я подбаю про Кіпа Чалмерса, — запевнив Таґґарт.
Містер Везербі був єдиною особою в цьому приміщенні, хто спокійно дивився на Даґні. Але коли його погляд на ній зупинявся, у ньому нічого не відображалося. Вона була єдиною особою в цьому приміщенні, кого він не бачив.
— Я думаю, — буденно мовив Везербі, дивлячись на Таґґарта, — що ви можете зробити Веслі послугу.
— Веслі знає, що він завжди може на мене покластися.
— Отож, я подумав, що коли ви підвищите профспілчанам заробітну платню, ми можемо зняти питання про зниження тарифів раз і назавжди.
— Я не можу цього зробити! — це був майже крик. — Національний альянс залізниць одностайно проголосував проти підвищення заробітних плат і примусив кожного члена від цього відмовитися.
— Це саме те, про що я кажу, — м’яко мовив містер Везербі. — Веслі мусить уклинитись у цю позицію альянсу. Якщо від рішення відмовиться така компанія, як «Таґґарт Трансконтиненталь», решту вмовити буде легко. Ви неймовірно допоможете Веслі. Він це оцінить.
— Але ж, Господи Боже, Клеме! Згідно з правилами альянсу на мене зможуть подати в суд!
Містер Везербі посміхнувся.
— Який іще суд? Дозвольте Веслі про це подбати.
— Але послухайте, Клеме, ви ж знаєте, знаєте так само добре, як і я, що ми не можемо собі цього дозволити!
Містер Везербі стенув плечима.
— Це проблема, яку вам треба залагодити.
— Але як, Господи помилуй?
— Не знаю. Це ваша робота, не наша. Ви ж не хочете, щоб уряд почав указувати, як вам керувати залізницею, правда?
— Ні, звісно, ні! Але…
— Наша робота — просто простежити, щоб люди отримували чесну винагороду та належне транспортування. Виконати ці умови — ваше завдання. Але, якщо ви стверджуєте, що не можете, тоді…
— Я такого не казав! — поспішно вигукнув Таґґарт, — я взагалі такого не казав!
— Добре, — вдоволено мовив містер Везербі. — Ми знаємо, що ви здатні це вирішити.
Він дивився на Таґґарта. Таґґарт дивився на Даґні.
— Але це була тільки думка, — додав містер Везербі, відхиляючись на спинку крісла, начебто скромно відступаючи в тінь. — Просто думка, яку вам слід обміркувати. Я тут лише гість. Не хочу втручатися. Метою зустрічі було обговорити ситуацію на… додаткових лініях, так?
— Так, — підтвердив голова і зітхнув. — Так. Якщо у когось є конструктивна пропозиція…
Він зачекав. Ніхто не відповів.
— Думаю, картина всім нам зрозуміла.
Зачекав іще.
— Безсумнівним є те, що ми не можемо дозволити собі працювати на деяких із наших додаткових ліній… зокрема, на лінії «Ріо-Норте»… і тому слід вжити певних заходів…
— Думаю, — втрутився блідий чоловік із вусиками і його голос несподівано став дуже впевнений, — нам слід вислухати тепер міс Таґґарт.
Він схилився вперед із виразом багатозначного лукавства. Даґні не відповіла, просто мовчки обернулася до нього, тому він запитав:
— Міс Таґґарт, що ви хочете сказати?
— Нічого.
— Перепрошую?
— Все, що я хотіла сказати, міститься у звіті, який зачитав Джим.
Вона говорила тихо, чистим і рівним голосом.
— Але ж ви нічого не порекомендували.
— Бо я не маю жодних рекомендацій.
— Але ж ви — наш виконавчий віце-президент, ви життєво зацікавлені у політиці щодо цієї залізниці.
— Я не маю жодної влади над політикою щодо залізниці.
— Але ж ми прагнемо почути вашу думку.
— Немає у мене жодних думок.
— Міс Таґґарт, — сказав він безвиразним офіційним тоном наказу, — ви не можете не розуміти, що наші додаткові лінії функціонують за катастрофічного дефіциту, тож ми очікуємо, що ви зможете зробити їх прибутковими.
— Як?
— Не знаю. Це ваша робота, не наша.
— У своєму звіті я перелічила причини, через які це неможливо. Якщо є факти, яких я не зауважила, прошу їх назвати.
— Навіть не знаю. Ми сподівалися, що ви знайдете способи. Наша робота — стежити, щоб акціонери отримували свої частки. А ви повинні їх забезпечити. Ви ж не хочете, щоб ми подумали, що ви нездатні виконувати свою роботу і…
— Я нездатна її виконувати.
Чоловік відкрив рот, але сказати більше нічого не зміг. Він не зводив із неї враженого погляду, не розуміючи, чому його формула не спрацювала.
— Міс Таґґарт, — запитав чоловік у зеленому кашне, — чи зазначали ви у звіті про критичну ситуацію на лінії «Ріо-Норте»?
— Я констатувала, що вона безнадійна.
— Які ж дії ви пропонували?
— Не пропонувала нічого.
— Чи не уникаєте ви відповідальності?
— Ви хоч думаєте, що робите? — вона промовляла спокійно, звертаючись до них усіх. — Невже ви сподіваєтеся, що я промовчу про те, що вся відповідальність — на вас, що це ваша клята політика довела нас до цього? Ні, я не промовчу.
— Міс Таґґарт, міс Таґґарт, — із благальним
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або», після закриття браузера.